Торсада – то є стан підсвідомого прагнення до смерті. Людина, яка перебуває в цьому стані, вже не являється Людиною у звичайному розумінні цього слова. Видіння і знаки, пригнічення і жах супроводжують її аж до кінця, до логічного завершення цієї ситуації. Стрес, викликаний тим, що відбувається, призводить до бажання знайти вихід, що буде єдино можливим, і поняття спокою у цьому випадку асоціюється із поняттям спокою вічного, переходу за остаточну межу, де той стрес повинен нівелюватися. Питання лише в тому, чи є початок, і, якщо він є, то що можливо назвати першим кроком?
Моя розповідь про те, що ніколи не станеться. А ще - про такі банальні речі, як нездійсненні мрії, покинуті будинки та болісні спогади. Тобто, моя розповідь про Людину, та про інших, до яких вона мимоволі приєднується, потім про це неймовірно жалкуючи, від яких йде, ще гостріше відчуваючи власну самотність. Обставини, що склалися – дикі, нереальні обставини зробили її не зовсім людиною, відкраявши шматочок душі. А ви знаєте, чим стає той, хто лишається навіть шматочка тієї невідомої науці субстанції? Так ось, місце, що його займає всередині нас душа, таки чимале. Можна навіть сказати, воно величезне, тому що, втрачаючи навіть окраєць, людина відчуває таке спустошення, що відтоді не має жодної хвилини спокою. Речі, які зазвичай викликали в неї задоволення, буденні та святкові радощі, прикрощі, все зникає за великим муром відчаю. Людина тиняється поза тим муром, безпорадна, голодна (бо відсутність душі – то голод страшніший за все, голод вампіричний, темний, осоружний), приречена бути по той бік межі, за якою – навпроти, вісі інші.
Ви скажете – певно, вона сама винна. Бо ніхто не може доторкнутися до душі без бажання її власника. Таки є, є провина, є спокуса вічна, що перед нею ніхто не встоїть – кажу, ніхто, бо всі, до кого ця спокуса мала причетність, витратили себе у безпорадній боротьбі за право нею насолодитися, а інші – що ж інші, вони просто поза грою, вони ще НЕПРИЧЕТНІ просто, тому не можна сказати із впевненістю – я непохитний, незламний такий, мене це не стосується... Для того й розповідь моя, щоб вберегти, охоронити, для того, щоб ви побачили принаду не перед собою, а тільки по той бік дзеркала, де вона ще не така сліпуча, не така отруйна, де її сила здається ще тільки казкою. Взагалі, справді – казкова моя розповідь, не справжня, так з вами й домовимось, добре? Слухайте її, вважаючи себе мудрішими, благороднішими та обережнішими за ту примару, що дивиться на вас із благанням з холодного мерехтливого скла, тільки не забувайте, що це скло – дзеркало у вашому домі, а примара та (якщо ви справді дивитесь у дзеркало) – здогадайтеся, хто?
|
|
