ЗАВОРОЖЕНА СУГЕСТІЯ В ТВОРЧОСТІ
МИКОЛИ ВОРОБЙОВА
Елегійна флейта представника київської школи поезії Миколи Воробйова настільки унікальна в українській поезії, що, мабуть, ніхто з читачів липневого номера «Кур’єру Кривбасу» не міг не торкнутися розумом від «духу», якісної довершеності звукової пластики, філософського інтерконтексту його етапного циклу «Удари тіней». Зрівноважена ритмічність насичена сенсом образного осяяння так, що джерело найжиттєвідданнішого відтворюється у суголоссі втіленого у слові задуму та уяви, котра валентна сенсу багатогранного містичного світовідчуття, а це, в свою чергу, визначає плин хронотопу поетичних вимірів нашої літератури. Естетична парадоксальність завороженої сугестії у циклі «Удари тіней» вибудувалась за принципом органічних вербальних систем, поет розгорнув «особливі» ліричні відтінки, циклічно керуючись художньою інтуїцією, від якої вийшов у сенс переосмислень сучасної художньої парадигми в бік глибокого трансценденту духовних станів сучасника. Розмірковуючи над переживаннями духовних протиріч у ліричному середовищі, Микола Воробйов ізоморфно сконцентрував реальну дійсність з вербальною формою життя, хоч насправді в реалізмі довкілля знаковий морфізм ліричного духу не усвідомлюється раціонально, тому тут потрібне своєрідне розуміння меж взаємовідношень матеріального та метафізичного. Граничне копіювання явища ліриком завжди відбувається у середовищі сугестивних засад, дивовижних евристичних медитацій, хитких фатальних ілюзій, катарсисних мрійливих ідей, це в повному розумінні осяяння правди та звеличеної благості, як факт «блиску» внутрішнього сонця у серці митця. Вихоплена з сучасності деталь наповнюється сутнісним конденсатом, завдяки якому забуті першоджерела душі проявляють пейзажні та інтер’єрні асоціації, вони незабутньо відтворюють оригінал деталі якимсь чудодійним напівштрихом, така найнесподіванка – гармонізована інтеграційною вправністю семантичних та синтаксичних зв’язок в ліриці київського поета Миколи Воробйова. У нього зумовлена сув’язь одуховлює світ, дякуючи їй, він легко вживається у слово, в тропи, фігури, фоніки художньої мови.
Локально-симетричні асонанси - це унікальна форма вираження суму буття, наприклад, у рядку «я задумався – аж засиніли гори...» послідовність голосних (я, а, у, а, я, а, а, и, і, и, о, и) містить в собі взаємопов’язані цикли, періоди симетричних розташувань відносно наголошених, такі групи звуків переплетені квазіалітеративними симетріями -мав-, -иніли-, -аж за-, -я за-, -ся аж-, що породжує ритмомелодику сугестивного характеру. Зовнішньо симетрична форма воробйовської фоніки та ритмики ліричних текстів справляє враження завороженого плину містичних станів. Звукове навіювання, побудова ліричної фрази на основі звукової зв’язки та асоціативного малюнку-обрамлення внутрішнього стану лірика впливає на майже непроникнений внутрішній стан, ліричний герой, мовби відсторонено інтонує явища, стан, процес перебування, проте глибоко відкриває духовну сферу, дякуючи нагнічуваним асонансам та алітараціям, сугестивному консонантизму тексту. У поетичній творчості Миколи Воробйова все більше чарує фонічна сув’язь, складна мережа звязок звуків всередині рядка перекликається з іншими рядками, створюючи яскраву «aypу» тексту.
Виразно проглядається динаміка руху інтонаційного малюнку, поет справді зачаровує плином в межах, невловимих для раціональних з’ясовувань, абсолютно внутрішня монолітність наратора (оповідача) виявляється в близькій інтроспекції через об’єктивний вияв власного «Я», у ній якраз добре проглядається звукосмисловий контінуум, паронімічна самодостатність сенсу, як виразності життєтворчого креда митця, необхідна випадковість якого втрачає зміст у рамках самтотожної парадигми мінливого та плинного візерунку дійсності. Мова Миколи Воробйова – унікальне явище на наших теренах, він віддзеркалив у ній взаємовплив «уявного» та «дійсного», немовби алегоричною притчею переклав читачеві ліричну силу української душі відчувати чар та шал. Звукова гармонія серця уособлює ритмомелодику та мрійливу кольористику по відношенню досконалості ліричних фрагментів, облагороджених ілюзіями, котрі приховані підтекстом в японській онтології – розвитку інтуїції.
Коли прочитуєш «непорочний» список речей у Миколи Воробйова, то невільно ловиш себе на думці, що у сучасній поезії відбувається зміна світогляду від стусової опозиції та протистояння зовнішньому до воробйовської універсальності та толерування з внутрішніми світами. Власне ця еволюція складає ліричну домінанту в представленому новому циклі київського поета. Як буде далі? Можливо, доля внутрішньої краси глобалізується у річищі добра.
|
|
