Поетичне явище на словах
ВАСИЛЯ ГЕРАСИМ’ЮКА
Наявність вічних тем в поезії Василя Герасим’юка виявляється між іншим напруженим станом внутрішнього бачення декоративно-національного сну. На мою думку, таємна інтуїція змішується з вишуканим страхом у «Поеті у повітрі», як власне галлюцінаційно-жахливе страждання, так, насправді, реальні речі, що мали б створювати простір поетової пам’яті, лише інспірують художню уяву в конкретну деталь. Неприязне поєднання неймовірного з дійсністю, а дійсного з фетишованою памяттю про «бархатну» випадковість літаючої фантазії без сумніву вказує на поетичну інакшість, проте унікальну типовість духовно націоналізованих людей. Здебільшого Василь Герасим’юк у збірці «Поет у повітрі» досягає досвіду зімітованого перетворення психологічного в фантастично-уявне, однако мертвенно-ностальгічне потрясіння витончено з особливого метафоричного, галицько-подільського лексикону, тобто, вербально-онтологічного буття етнічних образів у поетичний свідомості. Філософська містерія підсилює потяг до космосу, до творчо-медитативного осяягнення «не явленого» у зв’язках з навколишнім світом. Хоча виникають сенси з досить високою глибиною повноти ліричного образу, спонтанно незв’язні асоціації яких визначають форму мислення Василя Герасим’юка – тому майже відсутні y його текстах потоки відчуттів переживань, суб’єктивна дійсність прихована у «злетах» та духовних інвективах та конвективах.
Безнадійна в аллегоричному сенсі, проте конкретно зрима художня метаморфоза ліричного героя в «дерево», в «поета у повітрі» в «одне тільки слово – не з губ, а з землі – із холодних космацьких отав», поезія Василя Герасим’юка концентрується на монологічному, сповідальному рефлексуванні, внутрішньому переживанні волі та творчої свободи. Домінуюче почуття самотності знаходить пояснення у розчаруванні в патріотичному середовищі, котрий на перший погляд мав би творити ідеальний контекст вільного народу, проте :
«Ти чув: перед півнями скверно
прокинулись пси.
Яким же це вітром вертає пора наша рання,
щоб жертви, принесені знову, нести на заклання?
Нема в твоїм допусті перемикати часи.
Є склеп, без якого розсиплеться вірш,
ніби склеп
який, ніби вірш, вибухає в землі, умліока,
та нігті мерця вже видлубують глину з осколка,
і слово прорветься в повітря –
в повітрі – поет."
Деміургійно-вербальне гукання у духовний космос української літератури для гіперреального поета можна розуміти в сенсі парафілософського самовираження, адже суто національна, проте неактуальна в нашій державі, котурновість та пафосність поетичних «балачок» стилістично розречевлена у «Київській повісті» засобами семантичної свободи в екстремній апокаліптиці суб’єктивних інтенцій. Своєрідно протоколу, процесу стенографування переживань маленької епопеї, у взаємодії явленого та перевиявленого в прихованому універсумі трансцендентних oбразів сучасного міста, Василь Герасим’юк зміщує звичну проблематику доби на проблему «кризи» взаємовідношення особистості та суспільства. Епічно висвітленні колізії – це безвихідні трагедії, критично загострені духовним зломом та всеохопним надривом, «спокушених» на розголошену моральну свободу, етичні обертони якої наглядно демонструє у своїх маревах поет.
Вічні образи, рафіновані Герасим’юковим дискурсом, ввібрали в себе небезпечне руйнування цілісного, та все-таки, екзистенційна трагіка сердечної наготи винаходить творчий чинник буття ліричного відчудження, адже сакральні метаморфози настільки виразні та живописні, що задзеркалене джерело натхнення осмислюється двояким «світлом відкритого серця»: ритмо-грою у поетичному космосі життя та ускладнено-асоціативною мірою осягнення мандрівок, а заодно, духо-перевтілень у «слові». Серед знайомої мені когорти поетів: Тараса Федюка, Ігоря Римарука, Миколи Воробйова, Віктора Неборака, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, (інших ще не зрозумів в сенсі «етичної банальності» національної свідомості з точки зору власного ecтетичного дискурсу) для Василя Герасим’юка, як феномена, вимальовується багатограння осмислених обширів, оприявлених протиріч та перетворень художньої реальності-безодні. У цього поета настільки конкретно-ясне розуміння фольклорного масиву українського етносу, що його сприймання характеризується власними «алюзійними плодами», «ремінісцентними метоніміями», «внутрішніми притчами», таке перегукування на «магічних» хвилях доби уподібнює розмову ангелів під час відчаю. Якщо корифеї української поезії Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Ігор Калинець та інші виокремились в творчому процесі особливим внеском в поетичну естетику літературної України, то вищезгадана когорта поетів символізує деміургійний процес магіотворення українського трансценденту.
Трансцендентне міфотворення – це творча робота з откритими змістами, міфічними знаками, у помежових практиках переживань та внутрішніх виявів неймовірного та парадоксального світобачень. Дійсно, арсенал художніх методик наявної когорти поетів настільки якісно трансформував реальні «вольові акти» корифеїв, що не можна уникнути факту деформованої реальності. Втрата метафоричного і здобуток метаморфозного у рельєфі літературної сучасності початку XXІ століття яскраво засвідчує новітню хвилю вербальної дійсності, найталановитіші екстреми якої сягнули у творчості карпатського поета Василя Герасим’юка.
|
|
