СОНЯЧНА ФАНТАЗІЯ В ТВОРЧОСТІ
МАРИНИ ДАВИДЮК
Може, настане такий час, коли трафаретна фразеологія про рідну мову та Україну виокремиться у анекдотичну говірку. Помпезна патетика з замусоленими розпачами про жахливий стан моєї мови, як надзвичайна риторика патріотів «власної кишені», бо хто хоч трохи напружує свій інтелект, тому зрозуміло, що одними розмовами про духовні «жахи» нашого сьогодення нагальні проблеми суспільного функціонування рідної мови не розв’язати.
Краще залишатися сумлінними у власній самобутній мові, вона містка та глибока, пікантна та магічна, штампована та шаблонна у свідомості будь-кого, хто нею володіє. Неприродно звинувачувати тільки державні структури у тому що рідна мова, отримавши державний статус, де-юре, а насправді, де-факто, з великими потугами входить у наше суспільство. Тут варто зрозуміти той факт, що рідна мова не єдиний засіб для кому-нікативних стосунків між носіями необхідної інформації.
Кожна мова в Україні впливає на стан міжетнічних взаєморозумінь, хоча демократичне право кожної особи вико-ристовувати зрозумілу йому «мову». Не може бути прерогативою одних, навіть домінуючих, національностей забороняти вживання рідної мови виключно у всіх сферах буття.
Зараз питання державної мови багатьох просто дратує, дехто навіть божеволіє і чимраз дикіше висловлюється на адресу тих, хто не володіє державною мовою України, називаючи їх «манкуртами». А якщо людина глухоніма, тоді що?– вона користується не звуковою знаковою системою, і вивчити державну мову їй ніколи не доведеться. Тому кожна людина володіє особистою Мовою, котра відображає рівень освіти та тип мислення, у певному розумінні вона являє дійсну свідомість у її практичному використанні людиною, тому особисту мову можна вважати динамічною системою змістів та понять. Кожна людина, незалежно від національності, самоусвідомлює себе у суспільстві через рідну мову або мову соціуму, через мову свого оточення, виявляючи власну свідомість у різних стосунках з середовищем.
Духовне життя нашого сучасника настільки драматичне та переповнене контрастів, що прослідковується навіть певний гармидер у рідній мові. Стало поширено використовувати у містах так званий “суржик”. Ця мова виникла, як допоміжний засіб в міжетнічних стосунках, хоча більшість українців спілкується саме зараз цією мовою.
У Вінниці зараз мовний білінгвізм, можливо, з часом він зникне, якщо українізація в державі пройде успішно. Отже, процес розвитку мови продовжується. Пропоную читачеві про-аналізувати нові тенденції розвитку мови у творчості вінничанки Марини Давидюк.
Своєрідна лірична палітра Марини містить великий лексичний масив рідної мови, котрий проектується в многовид яскравих психологічних усвідомлених станів сучасника з наявними змістами та внутрішніми протиріччями. Навіть у мовному середовищі провінційного міста особлива форма поезії Марини Давидюк сприймається через її особисту мову, вона вирізняється серед інших поетів тим, що її мова, як художній феномен, актуально насичена орнаментальною фразеологією. Здебільшого у верлібрах поетки викладено свідоме та сутнісне враження від сьогодення. Її верлібри, як форма сучасної художньої стихії в літературі, уникає певних та однозначних потрактувань духовних явищ, але це одна з найоптимальніших форм вияву свідомої волі, що є найважливішим параметром творчої особистості. Це справляє враження на читача.
Марина Давидюк пропонує шанувальникам поезії своє-рідну парадоксальну точку зору на світові символи та знаки, певний кут огляду на висвітлене явище чи подію. Художнє сприйняття психологічно метафоричне, контрастне у якісному відчутті, це не дошкулює читачеві, адже виводить його у певну форму реального. Ймовірно нездійсне явище в поезії вінничанки набуває емоційного оформлення через власний досвід існування в мові.
Певні нейтральні парадигми у художньому світобаченні Марини Давидюк свідчать про помірковане та обережне ставлення до навколишнього. Естетичний психологічний час у поетки викладений у напрямі від теперішнього недоконаного вияву до майбутнього ймовірно визначеного, свідоцтво тому використання дієслівного часу у ліриці поетки.
Колоритні та якісні прикметникові та дієприкметникові епітети утворюють образну павутину медитативного стану явища, така унікальна мовна мережка у верлібрах виводить читача в активне поле світобачення авторки.
Через метонімічні зв’язки ліричного образу з навколишніми символами та героями проглядається метафорична аура текстів Марини. Поетка використовує психологічну проекцію свідомих станів на природні стихії, до речі, вони і визначають постійну, тобто інваріантну, складову образного мислення. Звертає на себе увагу сонячна настроєва палітра, вона якраз домінує серед природних стихій – психологізована «сонячна стихія». Наприк-лад,
* * *
На скронях твоїх сонце
міддю виблискує,
очі сліпить, дражнить...
* * *
– Ви знаєте, чим пахне сонце?
– Цитриною? Помаранчами?
– Та ні, то у вас, у тропіках,
а в нас воно пахне полем,
достиглим житнім колосом і соняшником,
полуницями і гречаним медом,
а надвечір – м’ятою і любистком.
* * *
Старезне багатолике сонце
тулилося до шибки
і глузувало з твого розпачу.
* * *
Сонце – пишна жоржина
дарує посміх тобі.
* * *
Сонце голубить квіти.
* * *
Побудуй великий дім
із дощових краплин,
сонячних променів
і цілого оберемка райдуг –
там живуть твої мрії.
У білих віршах вінничанки переважають активні перетворюючі дієслова над пасивними дійсного способу. Вони вдало відображають психологічні метаморфози ліричного образу. Зміст самих станів інтимний. Екзистенціальні думки про реальне динамічне почуття пов’язуються з міфічно одухотвореними архетипами, авторка якби відроджує, оновлює психологічне явище у пам’яті.
Ліричне тло верлібрів створене у яскравих знаках, змістов-ний центр яких не конкретизується за місцем та часом, просторий антураж мовного простору – це своєрідне відношення до вічних обставин буття у мові. Інтелектуально прозорі верлібри не захаращують прошарками художній зміст, думки впорядковані без багатозначних трактувань.
Все напрочуд точно і просто. Це загалом свідчить про власну систему образотворення Марини Давидюк.
|
|
