Висловлюючись серйозно про сучасне віртуальне життя у форматі метаморфоз, автор робить велике діло, бере на мушку віртуальний час, адже має щось встигнути сказати і при цьому нічого ані стверджувати, ані заперечувати. Сучасник-віртуал ледь встигає проникнутись констатацією чергової сегустивної репрезантації внутрішньої істоти. Побувавши на сьомому небі, він, як в кращих зразках подібних буддистських внутрішніх практик, тобто чергових осяянь, зазвичай, перевтілюється майже у всеохопну релятивістську вільну від себе істоту, не тямлячи, що брав у тямки тільки свободу від творчості… Вкоріненість, автентичність таємничознавчих-внутрішніх авторських інтуїцій (а йдеться в нашому випадку саме за подільське письменство, а вже потім про його відгомін в загальноукраїнському тексті) вимагає від автора неабиякого порозуміння з внутрішньою ідіоматикою духу.
Аби взяти подільського автора-віртуала за душу, і глибоко вразити, схвилювати, розчулити внутрішню істоту в ньому, треба братися за кодоване століттями автентичне слово, тобто за утаємничений словосмисл, за те живе, що вже розпізнане нашими предками і позначене в зв’язках між знаками, кодами в подільському тексті. А в тісному ванькирчику подільського вокабуляру внутрішній дух встановлює усвідомлену божественну норму, яку автор використовує у творі, і подає так, неначе бере бика за рога, і надає усім фразам особливого чутливого перцю, немовби долаючи приреченість на тотальний плагіат з Господнього верху.
|
|
