Яскравий фантастичний Подільський текст (зокрема автор співвідносить його історичне літературне ядро з творчістю Степана Руданського, Анатолія Свідницького, Марко Вовчка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Свідзинського, Михайла Стельмаха, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Василя Стуса) зачепив усе, що є футорологічним виявом прагнень людської душі. Проблематика яскравого чи потворного майбутнього взяла гору над первородним гріхом людини, тобто творчість автора на всіх напрямах, передусім в сфері психопатології, психології, філософії, естетики, етнології і, не в останню чергу, індивідуальної психології мислення та віри сховані наші внутрішні істоти живої подільської людини. Власне, все те, що говориться в літературі про суть і сенс від імені оповідача (а чи вкладається воно в справжню істину, чи лише позірну?), обов'язково торкається основ гуманізму по відношенню до внутрішніх істот сучасника. Ба, навіть, коли справді визначні відкриття сучасної «байдужої істоти» були зроблені в межах художньої інтуїції, котра, як ми знаємо, до суто оберненого чи суто прямого напряму часу як процесу людської творчості не належить.
Вінницький феномен Ліриків Transcendent’a є передусім і понад усе заміщенням розмитих сфер внутрішніх «байдужих істот». Так, на серці постмодерну аж коти шкребуть від глобалізованого інтелекту, саме тому він витіснив з Подільського тексту «ідеальну істоту» у найбуквальнішому сенсі цього слова. А вінницький феномен «Ліриків Т» від внутрішнього незадоволення в усіх відношеннях переорієнтував образне уявлення на витіснене, «проблемне», первинне, своєрідне, творче. Проте відшукані «ілюзії» і відоповідні їм художні засоби існування внутрішніх істот в тексті ще не відкрили нам темний внутрішній Всесвіт. Пошук «байдужих істот» триває і далі, але ніколи по відношенню до свідомості внутрішні істоти не залишалися маріонетками ідей в тексті... Якщо точка зору митця з позиції психіатрії(критичне мислення душі), що переймається людинознавчою трансперсональною психологією(номінальне мислення духу), а тим паче не був філософом власної концепції «байдужої душі», тоді я розумію його своєрідне відношення до сучасного мистецтва. Спробую описати цей шок. У філософії постмодерну не бракує внутрішнього підґрунтя страху. Якось один вінницький постмодерніст запевняв мене, що йому ніколи не спадало на думку прочитати себе самого з точки зору перевтілень, подібних до тих, що описані в акадському епосі про ГІЛЬГАМЕША. Проте йому ясно і чітко уявляється перевтілення себе в точку зору оповідача з роману «Щоденники Горгони» сучасного вінницького письменника Віктора Рибачка... Постмодерніст самостійно творить «чорні» внутрішні точки зору на внутрішні істоти. Цей факт є важливим для розуміння своєрідних поглядів мислення постмодерністів. Побудова характерної істоти в художніх образах сучасників є для митців адекватною філософською ґрунтовністю художніх концепцій. На літературознавчих теоріях про дискурс-тексти Подільського постмодерну лежить виразне тавро тілесно-фізіологічного афекту перевтілення душі... Постійною точкою відліку для них є образ маргінала, йому ідентичний соціум, і неспотворена наратором внутрішня сфера образа, яка із змішаними почуттями неспротиву і майже неприхованого задоволення розкриває таємниці внутрішніх істот. Та оскільки внутрішня «байдужа істота» самого автора є унікальним пацієнтом(не типажем) для психологічного проектування на уяву критика, то я при своєму індивідуальному творчому стані, якщо не почуваю жах, то є його прямим виразником через призму подільського сучасного менталітету і світогляду. Привертає увагу те, що в Подільському тексті існує «паркан» між поглядом автора на той чи інший індивідуальний казус-парадокс та певним загальним культурним припущенням погляду пересічного читача. В межі цих «парканів» добре проглядається новозбудований постмодерністами «міст», який веде до сенсу існування «байдужої істоти» Всесвіту.
Подільський текст кінця ХХ століття залишив нам у спадок символіку високого «паркану» самотворчої душі, зверніть увагу на те, що феномен Ліриків Transcendent’a пропонує символіку духовних само творчих «мостів» між внутрішніми істотами. Наявність таких «мостів» дозволяє не обмежуватись вузькими рамками лабораторних кабінетів митців і спрямовує творчу інтуїцію у широкий світ моральних, філософських і релігійних припущень, які, на жаль, фатальні для долі. Проте такі, що заслуговують глибокого дослідження в собі внутрішніх істот в образі альтернативної істоти в людині.
Можливо, що творчий стимул «самокопання у собі» Ліриків Transcendent’a швидко відійте в минуле, проте час долання внутрішньої проблематики свободи творчості, яку отримали митці після зникнення ідеологічної номенклатури в мистецтві, стає по суті гуманітарною проблемою нашого часу. Свобода творчості заставила автора самостійно заробляти собі на хліб. Свобода творчості потребує незалежну матеріальну «свободу» митця. Цей «чорний жах» є великим вчителем і мотиватором митця не ради віри, а ради права на добротворчість. Досвідне основоположне знання про загальнолюдські межі внутрішньої свободи вибору серед зовнішніх альтернатив в мистецтві самотужки виявили Лірики Transcendent’a. Вони на початку ХХІ століття реалізували в Подільському тексті унікальну творчу внутрішню сугестію, не порушивши права на внутрішню свободу творчості митців, які не сповідують цей мистецький напрям. Другою досвідною межею для незаангажованих митців ХХІ століття стало відкриття в художніх образах внутрішніх істот та їхніх химерних Всесвітів, за якими відкрилась автентична симптоматика і проблематика боротьби духу і душі. Скоріше друге є наслідком певних досвідних уявлень, що володіли Ліриками Т під час творчого життя. Кожний митець своєрідно підтримав це надзвичайно важливе тлумачення проблеми «фантом-істот»(в тім, дехто із літніх митців України вже дійшов сам до цього) у книзі «ЛІРИКИ Transcendent’a», яку упорядкував в 2004 році поет Леонід Борозенцев. У дечому вона концептуально збігається із середньовічними містичними поглядами на утворення внутрішнього Універсуму в людині. Але «чорні істоти» постмодерної фантазії в людському Універсумі замінені характерними істотами з образною формулою власного життя.
Увиразнилася самототожність митців Подільського тексту. Наразі мається на увазі могутні внутрішні імпульси авторів Подільського тексту — його трансцендентальної, глибокої автентики, як найяскравішої складової, що силою свого впливу на творчий потенціал читачачів, моделюють новий сенс і смисл глобалізованої свідомості, перетворюють не тільки себе, а й своє автентичне середовище, вражаючи інші літературні напрями і регіони силою ідей, інтелектуальним даром, чуттям зовсім нового, альтернативного по відношенню до класичного Подільського тексту в українській літературі.
В інтерпретаційних художніх рефлексіях образів глобалізованої свідомості відчутним є транспсихологічна складова в прозі. В кінці 90-х років у Вінниці навіть з цього приводу організували наукову конференцію за творчістю російського творця психологічного роману М. Достоєвського. На конференції констатували, що у нашу глобалізовану добу, чомусь відразу викликає настороження, ба, навіть осторогу, те що, Подільський текст ясно і чисто віддзеркалює наратора, який «адекватний» образу нашого сучасника. Адже концептуальний Подільський текст в українській новітній літературі (Вінницький, Хмельницький, та дотичні до цих областей регіони), як велика мистецька павутина, розшивається континуально, тут і тепер, немов полотно нашого свідомого і несвідомого життя. Це уявне чи приховане полотно викликає в нас при перших поглядах символічний страх, але під час цікавого і захоплюючого читання і роздумів над ним, приходе усвідомлення, що це не що інше, як вербальна імітація складного часу.
У ХІХ столітті Подільський текст виробив свій історичний принцип багатошарового полотна. Основне ядро Подільського тексту складають носії козацької культури(парадигма дум про волю), воно містить у собі шари староруського тексту(часи Київської Руси), козацького з значними компонентами татарського, польського та єврейського (доба козацьких гетьманів) текстів і найбільш, у крайньому випадку, не менш вагомий шар, а можливо, і визначальний шар російського класичного тексту, який і досі поціновується інтелектуальним сучасником, як розкультивована літературна павутина митців слова, художників, акторів, музикантів ХХ століття. Одним словом, художня інтелігенція, яка завжди вирізняється від загальноприйнятих норм своєю безпечністю, невпорядкованістю та неорганізованістю... ПРОТЕ не конспірується, як у недалекому минулому, а організовує свої стосунки для подальшого розвою Подільського тексту в мистецтві.
У Подільському тексті, зокрема у його композиційній складовій, постійно прочитується внутрішня метаморфоза або трансформація образів, як зразок боротьби за взаємоперевтілення внутрішніх істот. Образний взаємоперехід найнесуміснішої у цьому світі людини в потужну внутрішню істоту іншої, найвіддаленішої природи свідчить про футурологічне мислення митців. Це є знаковою ознакою, яку можна взяти в основу визначення Доби метаморфоз та трансформацій. Цей метаморфічний кодекс авторів Поділля іноді використовує не тільки взаємоперехідні стани(міфологічні, астральні, віртуальні, психологічні), в яких "наративна постава" цілеспрямована на ідеальне перейменування внутрішніх істот, аби направду розгорнути перед уявою у перефразованому сенсі Всесвітній простір "Богоподібних діянь". Отаким чином, подільський митець прагне влізти Богові в душу, не більше, не менше.
|
|
