А в наш час відчайдушно «не читаючих» шибайголов святкує тріумф урочиста «байдужа істота» в людині. Гостре слово, дотеп, те, що дає одкоша, сприймається мною, як несвідомий виклик власній «байдужій істоті». Чому тепер і зараз у свій внутрішній світ нам пропонує з’явитися саме автор текстів ХХІ століття? Так, саме з’явитися! Бо від згорненого в середині нас «нещастя» ми добре розуміємо себе, опановуємо себе, одиниці ті, кого опановують так, неначе заміщають їм смисл живого існування сурогатом існування за ради чогось. Але який смисл існування тоді і колись за ради справді чогось невідомого, авось, істотного, пізнаємо самих себе. Внутрішній вигляд порожнин «байдужої істоти» в сучасній літературі на перший погляд грубий і недбалий, стійкий і міцний по відношенню до самовиживання в скаженій війні між душею і духом. Певна річ, яка б не була чудова позиція, час не стоїть на місці, іноді, так-таки ворухнеться тонка внутрішня павутинка, яка відповідає за пошарпаний сором в істоті, і настане звичайнісіньке витіснення глибоко схованого «смислу», а в «байдужій істоті» очі рогом полізуть, ясна істота оволодіє «внутрішніми очима», їй-бо, здається, що її все-таки вже смикають автори, коли роздумують про минуле та неперебутнє. Стояча вода «байдужої душі» на інтелектуальних вітрах сучасної літератури отримує власну течію. І тут вже розпочинається зухвала гра машини часу, хто першим наздогонить енергію-щастя? Внутрішній простір людини, чи зовнішній інтелект природи? Хто виявиться хитріший? Хто першим ухопить ласий шматок енергії? Так розпочинається боротьба між альтернативою тіла і свого почуття. Одна обіцяє золоті гори, інше білий хліб життя. Боюсь, що автори, які використовують тільки «байдужу істоту» піймають на цьому облизня. Вже не так відкрито в літературі показує свої очі авторський гонор. Відчувається скверна в внутрішньому середовищі, бо його горішня частина не прояснюється до любові, але від неї вже треба щось добре засіяти, так майже око в око наш час заїдає «байдужу істоту», авторську позицію в художньому тексті.
Уявімо собі автора «власного життя», і ця, людина, покидає рай назавжди, показавши перед цим своїм читачам, як треба його любити, але зазначивши, що сенс «власності» порожній, адже «власність, як власне» не має інтересів після смерті. А тому автор їде за ради щастя в саме пекло, бо там щастя «власності і власного» немає. Душа і дух цієї живої «байдужої істоти» шукає в наш складний час альтернативу своєму існуванню. Наука вторинна, так як досліджує і формалізує тільки те, що вже відбулося, реальне. А чому література не втрачає у цьому свій сенс? Що спонукає автора до такого витіснення себе із раю. Адже література як первинне явище творчості, креативності мислення людини, в дечому подібна до відкриття нових знань. І все-таки, це все відносне! Вторинне явище може бути причиною для того, щоб створити і первинне. Ніхто не виключає подібної метаморфози. Як напрям часу не залежить від духовних процесів у людині, так і духовність — процес освоєння життя автором — не залежить від його внутрішнього часо-простору. Побіжний погляд на потаємні внутрішні сум’яття прагматичного сучасника засвідчує те, що ця проблема свободи вибору серед альтернатив вплинула на практично всі сфери нашого автентичного мислення. І ось чому!
Внутрішня істотність образів автентичного митця Подільського тексту спричиняє викривлення від уявної норми націоналіста-українця. В автентичному подільському тексті відбувається розшарування астрально-химерної складової усвідомленого простору дикого степу. Незримий субстрат кожного просторового прошарку дикого степу можна сприймати як сигнали з далекого минулого, тобто досить відфільтрувати шуми «творчою» уявою, і більше того, свідомо зануритися в них і розкодувати незриме, як істотне в нас самих. Духовний уклад людини дикого степу не треба розуміти як втаємничену вторинність лише психологічного субстрату. Через опосередкування автентикою митця, як «жертви усвідомленого сигналу» з Господнього верху і піднесеним читачу на блюдечку з окайомочками сенсом «утопії незрозумілого шуму» проростає зернятко дискурс-квітки в образі «оберегу життя» з цілісним світопросторовим досвідом та найменшим форматом вселюдського досвіду. Своєрідним заклинанням мудрості та гармонійності глашатаєм-митцем власних внутрішніх істот визначається напрочуд «фатальна доля» багатьох провідних фантомів в сучасній українській літературі, особливо їхніх текстів. Контекстне омовлення саме українських істот в наше нечитаюче "межипросторочасся" вже стало внутрішньою правдою, творчим кредом пересічного митця. Навіть, якщо не так одухотворено сприймати феномен внутрішніх фантомів-істот в мистецьких виявах-образах, в підтекстуальних обріях інстинктів авторів, їхніх світочів-понтів безнадійних оповідачів, пристрасних пломеніючих епатажів широких на душу розповідачів, місій, пройнятих правдою життя ліричних героїв, сповнених віри, яка самовідданно долає протиборства в мережі багатоголосих персонажів, то в сучасних умовах сприйняття української літератури, як шедевральної негідниці, від якої можна запалити у собі автетичний дух, що дозволить нескромну величність вільно запалювати інших і володіти усіма дискурс-сиптомами митців, чесноти яких ще не відправлено в спецхрани. А, що ховаються в нас самих, невже одне однісіньке бажання столу у достатках? А саме через автентичне світосприймання «чужого» і власного драматичного багатоголосся осмислюємося і відкриваємося сонцю, як незавершене життєве середовище, як будівничий народ, чиї творчі сили готові долати будь-які труднощі... Якщо висловлюватися без запитань, на які є безліч правильних відповідей, (як знати, чи не в цих відповідях будь-яка моя потуга чи турбота сприйматиметься сучасним аналітично-цифровим розумом і концептуально, і утопічно, і футорологічно), тоді неповторне в автентичних формулах внутрішніх істот-демонів здивує нас самих, закладе в нашу конфігурацію українського духу Божі першоджерела. Причетні до нас надії, знання водночас виганяють нас, митців, з особистісної таємничої автентичної матриці істот-кодів. Ядро всіх живлющих нас приводів викликає припливи натхнення до відтворення в подільському тексті тонкої гами внутрішніх істот, які утримують в нас спадкові почування , радості, смутки, які оформлені в образну символіку в наших підземеллях-«архетипах», форма і зміст яких розгортає та викликає в нас складні думки про минуле, яка переправляє «мертвих» в «обереги», в образи-протуберанці, які породжують контекстні та підтекстні значення Подільського тексту.
|
|
