Вінницький художній текст кінця ХХ століття коїв внутрішню духовну владу над самим митцем. Саме через полілінгвістичну мову твору, автор викриває в собі «духовну» людськість, іноді, не звіряючись з вищими духовними інстанціями. Проте вінницькі «дев’яностики» ще сильно тримаються у колі класичного номінального художнього слова. Так себе веде, як правило елітарна когорта рафінованих інтелектуалів. Еліта, міркуючи про естетичну правду життя у своїх творах, протиставляє себе безсмертю, і, я думаю, що митці не помиляються.
В український світ ХХІ століття увійшли наративні твори «дев’яностиків» – це тексти-відвертя, тексти-роздуми, з багатими підсвідомими вироками долі, глибокої й глибинної пам’яті про «чорне» життя народу, з радощами знайденого ідеалу у драмі цього життя, з вільною душею полководців власних думок, з тонкою іронією втраченого у самому собі. З флюгером великого болю, з сарказмом, що розширює обрій світлого життя, з ірраціональним ракурсом виклику власної смерті, з натяками містичного плану, ці твори силоміць володіють нами, критиками. Саме високий рівень трансцендентного мислення вказує на ексклюзив новітньої подільської хвилі в літературному процесі України.
Саме у відвертості митця з внутрішнім пеклом у серцях та душах «прочитаних» досвідів Україна на початку ХХІ століття отримала новітню хвилю. Від внутрішніх надмірних проблем духовного переживання в світовій літературі назавжди залишиться саме цей час правди життя. Вона буремна, симфонічно тривожна. А щодо високого та пафосного стилю вона виявляє якісне відношення і найкоротшу відстань. Більшість рафінованих інтелектуалів сучасної літератури черпають собі "чтиво" з глобальної мережі. Така вже вона, мультимедійна(мережева) література 90-их, яка не збіднилася на благородних, не стала рабом в злиденних умовах існування «міфу про волю».
Мову цих сучасних митців осягає народ магічною любов'ю.
Чи зараз варто говорити про порятунок духу нового сучасника? Текст сучасного митця можна без перешкод купити у книжкових крамницях. Соціальний запит на духовну думку є. Проте душами сучасників володіють масс-медіа. Але з роками саме література кінця ХХ століття буде стояти на полицях храмів наук, бо вона не така потворніша, ніж література попередників, а навіть креативніша і за сучасну. В українських поетів кінця ХХ століття твір є магією душі, яка складніша і важча від ідеологічних парадигм...
Художня українська книга на радощах швидко знаходить одна одну, проте більшість з книг 90-их запізнились з друком, не реалізувавши власне той вітер часу у друкованому слові. Ці твори вже не є актуальними, вони просто заповнюють прогалини у ланцюгах теперішнього трансцендентного «письма». В доробку багатьох авторів сучасної літератури Поділля таких творів більше.
У житті свідомої людини - художня книга, як магічне духовне середовище, має сенс для існування Божого діла, правди життя. Навіть у будь-якому заангажованому творі духовний світ не падає до ніг читача, а піднімається до погляду вічності...
Настав час, щоб зрозуміти духовного сучасника, який - не в змозі своїм ідеальним прагматизмом виїсти собі серця. Тепер кожному доводиться мудрувати над власною душею... Літературні здобутки у царині трансцендентного тексту митців з Поділля вказує на те, що ускладнився позитивний образ автора, він не стільки є великомучеником, скільки конкретно голосний до звершення свого духу, його творчість і дух не у комусь, а у відчутті неминучості трагедії власного життя...
Творці художнього тексту ХХІ століття виявляють тонку ментальну майже демонічну стихію живучості ідеального гріха. І саме фактаж гіпертекстів вінницьких митців дуже багатий такими позовами. Ерудиція митця та фактурність відвертого вийшла на перший план в естетичному. А митці вже не говорять до самих себе, ними говорить мова, а вони говорять нами, читачами.
Кожний талант коїть внутрішню владу над собою, аби опанувати владу мови над собою. Автор творить по гарячих слідах вражень, благотворить саме їх, викриваючи у собі все людське, не звіряючись з будь-якими духовними інстанціями, він не проти сам повиснути у повітрі над усима.
Таланти завжди охочі дотримуватися унікального вислову, а тим більше на початку ХХІ ст. Бо їм належить духовний час. Серед них велика когорта рафінованих інтелектуалів. Вони, говорячи про правду життя, готові виявити правду безсмертя у власній мові, і не помиляються, адже творять духовну енергію – вічне в часі, в просторі.
Останнім часом в український світ виходять ті твори, які неначе блискавки, магічного, афористичного рівня, з багатими підсвідомими вироками долі, глибокої й глибинної пам'яті про життя, з радощами винайденого ідеалу у драмі життя, з вільною душею полководців власних думок, з тонкою іронією втраченого у самому собі, з колючим флюгером болю, з сарказмом, що розширює обрій духовного світла, з ірраціональним ракурсом виклику власній смерті, з можливостями містичного та фантастичного почування світу.
Саме концептуальне одухотворення в художній складовій теперішнього літературного ландшафту Вінницької літератури розпинає штори у позачассі і вказує на ексклюзив новітньої подільської хвилі в літературному процесі України.
Світові концептуалісти початку ХХІ століття накинули тінь на сучасну молоду літературу України, яка розпочала самовизначатися через власний смисловий знак, тобто концепт( від латинського слова сonceptus – думка). Мистецька цінність творів вінницьких концептуалістів вбачається не в формальних комунікативних властивостях тексту , а в ідеї цілісності твору та його субстрату. Як правило, до їхніх творів додаються авторські коментарі, зауваження про природу авторського тексту. Здебільшого сучасні автори подають у творах розгорнуту інтелектуальну концепцію художньої дійсності, героя, творчості, соціуму та ін. Мета концепту створити в уяві читача нематеріальний, «неонтологічний» художній об’єкт або віртуальну субстанцію. Твори молодих вінницьких літераторів здебільшого втрачають суспільне значення, проте отримують нову якісну психологічну основу їхнього розуміння. Авторами-концептуалістами використовуються різні літературні прийоми: затемнення змісту, незримий сенс правди, алюзії, езотеричний тайнопис, мовний, магічний ритуал, фантастичну конфігурацію образів, максимальну рухливість утопічного змісту, парадокси, дискурси часу, простору, неунормовані зрушення в усталених мовних одиницях, цілі комплекти маргінальних образів, афективну фільтрацію потоку свідомості, поза сутню точку зору оповідача, орієнтацію на посвячених «просунутих» читачів, фрагментарність, частковість перспективи, динамічний часо-простір твору. Концептуалісти збагачують філософію твору за рахунок поліритмічності, полімасштабності, поліфонічності структурних елементів гіпертексту, часто використовують загадки та парадокси, одним словом збагачують проблематику розвитку художнього нутра авторського твору. Концептуалісти перетворюють текст у смислове, власне, феноменальне середовище, в яке вкладається авторське послання у вічну порожнечу Всесвіту. Отож, якщо читач не володіє творчим мисленням, само рефлексією, то прочитання і розуміння твору стає проблематичним. В більшості творах концептуалістів взаємодіє крилата еклектика афоризмів, естетичний хаос ремінісценцій, приборканий порядок пам’яті та правди, авторська точка зору шукає вітра в полі для вічного погляду вперед, внутрішня позиція та зовнішня точка зору оповідача визволена від будь-яких ідеологічних норм. Твір немовби в розумінні читача терпить фіаско, автор немов чаклує по усіх усюдах, визискуючи «вічне», «позаземне», вибудовуючи зв’язки, знаки, уявлення про духовні світи. Автори створюють по відношенню до читача не претензію, а амбівалентність. Лишають свій твір на поталу інтелекту, не соромлячись, що твір може піти порохом та за вітром. Концептуалісти постійно шліфують метамовну лакуну (оптимізують, економлять мовні засоби) дискурсного «письма» і якби свідомо орієнтують перо на окультурений еталон, зрідка, ситуативно тикаючи перо в небо, користуються ймовірним рухом комп’ютерної мишки. Як свій задум автори творять художній стиль і смак, зокрема у подільському літературному осередку концептуалісти в основному імітують своє «химерне» світобачення, по ниточці до клубочка збираючи мовний матеріал у народі, витворюють тематичну та естетичну манеру і духовну волю до спілкування з ним засобами образного мислення, штучними виявами емоцій та почуттів. Прошу зрозуміти і не путати духовну волю з вседозволеністю. Концептуалісти виявили містичну силу розуму, аби дезорієнтувати читача на парадоксах штучного інтелекту і штучно витворених почуттів у художньому творі.
Історію літератури кінця XX - початку XXІ ст. не можливо собі уявити без парадоксу добре захованого в текстах авторського образу чи так званої «байдужої істоти», яка не розуміє людських почуттів благородності, доброти. І чи повірить хто в її мистецьке життя, адже «байдужа істота» оцінює весь літературний світ зі своєї принципової точки зору на ідеали, на віру? Так, в концепціях авторських дотепів, гострих слів, понтів, епатажів, важких смислоформ сховався ескулап духу — якщо повірите — володар авторського Всесвіту. Звичайно, час плине у внутрішньому Всесвіті людини не завжди від минулого в майбутнє, усіх сучасників огортає по-різному це життя, іноді саме життя існує з точністю до навпаки. Не завжди все йде як на добре, навіть будь-який мудрий старожил робить переправу через внутрішній екстрім, аби заповнити внутрішні порожнини в душі, можливо, він це робить з олімпійським спокоєм «байдужої істоти», при цьому притискує або витісняє власний дух «обстріляного птаха». Біс їх знає, як різноманітні химерні істоти в людині, що населяють внутрішній світ сучасника, отримують своє втілення в образах оповідачів, авторів. Таємниця творчості завжди стоїть на сторожі. Туди не поткнутися. Одірвуть голову та покинуть на призволяще. Табу для сучасного автора.
|
|
