Свій, в дечому інваріантний(незмінючий) вимір «художнього» сформували "дев'яностики" у напруженому «динамічному» гіпертексті. Так, їхній дискурс з відкритим забралом перед класикою, але в контексті естетичного освоєння тексту-Всесвіту початку ХХІ століття його можна розпізнати у царині метаморфоз того, що бере за «живе». У постійній генерації смислів, у вічній зміні параметрів художнього автори увиразнюють локальний, проте переломний вимір вертикального часу, в якому відчувається зміна напряму вектора творчості і земної горизонталі всесвітнього буття. Таланти завжди вишукують сакральні смисли життя на Землі, для них закони не писані, і згідно власного естетичного виміру розуміють за ними нашого сучасника. І це розуміння смислу життя відображає творче кредо майстра слова в ХХІ столітті. Так, за щирою правдою предків, життя є рух, а рух треба підкорювати, життя є дух, а дух треба удосконалювати, розвивати, життя є істиною у творчому поступі. Духовне буття не закриває очі на істину. Зараз митці в пошуках надзвичайних степенів своєї свободи.
Молоді автори загрібають жар своєї душі голими руками, від трагічної любові забиває їм подих, а від ідеального та безсмертного бігають мурашки за спиною. Таке гостре характерно-питоме уявлення про Всесвіт у собі молодих митців. Тому вони не оглядаються на свідків вчорашньої неволі у мистецтві, і не падають духом від постійних невдач у здобутті власного «гаманця».
А чи митцеві з початку ХХІ століття твориться вільно? О, твориться по-чорному. Часто треба очищатися від скверни, духовно дистанціюватись від диявола у самому собі. Приходиться відшуковувати у собі творця, ховатися у бліндажі своїх «інвектив» і творити ради виживання. Зрозуміло, що кожний з молодих митців може опинитися за бортом літератури, якщо не знаходитиме себе і своє «письмо» у своєму культурному середовищі. Нечитаючий соціум тепер не відрізає поетам свій кусень хліба, а навпаки відбирає його у нього, спонукаючи його до фізичної праці. Азбучна істина «гаманця» – турбота про акутальне та нагальне, аби не думати, що усі люди одним миром мазані. Сучасний митець, як обстріляний птах, витворив себе у «текстуальному» пристанищі власної ліричної душі, у нього одне крило тут, а інше там… в авгійових стайнях життя.
Пам’ятаймо, що кінець ХХ століття - це час ефемерних поетів, яким прийшлось по-новому відкривати Америку, це роки досить тяжкого, повного занурення у таємну підсвідомість народу. Це підтверджує магічне міфотворення «свого часу» у поетичному тексті Вінниці. В текстах дев’яностиків є особлива, відкрита точка зору автора на магічну реальність. Вона себе виявляє в аналізі української «дикої» прагматичної філософії волі українця кінця ХХ століття. Зазначу, що аналізуючи художній вінницький текст як реальність, я навмисне залишаюся в «ментальній» оселі свого подільського «бачення», проте завжди марю проблематикою душі сучасника-митця, і обираю для читача притаманні мені стильові критерії художнього тексту. Я думаю, що це тільки підтверджує мої думки про новітню літературу.
Художні, якісні складові героїв-типажів не стільки метафоричні, скільки метаморфічні. Тобто, людська гідність виявляє себе через духовну, мінливу складову, яку визначає життєвий процес «духу» героя. І тут не тільки класичні естетичні критерії «огидності», «потворності» переходять у «благородне», «духовне», тут добре і зле взаємозалежне. Як правило, протягом художнього часу відбувається магічне взаємоперевтілення ліричного героя, духовна зміна його точок зору на життя. Саме в текстах дев’яностиків трапляються досить часто рефлексивне позиціювання до зображуванного. Водночас концентрація уваги на осквернених та занедбаних соціумом людських душах переповнює реальну присутність авторської точки зору. Хіба, що сучасний читач ні сном ні духом про таке екслюзивне «письмо». Але вінницькі культурні ландшафти – це теж культурницьке «письмо» з повсякденним безформеним мотлохом у місті, гіпертрофованими будівлями з обшарпаними верхніми поверхами та суперстильними першими поверхами будівль у центрі. А що ми хочемо від митців? Ні пуху, ні пера.
Можливо, так митці здебільшого навчились маскувати свою психологічну несумісність з реальністю, викриваючи її, як правду ірреального життя. Вони ні пари з вуст про актуальне. Позиція сучасного поета стає неоднозначною, а навіть не є відчутною для читача, у його духовному світі. Отак. Ні за цапову душу пропадають поети ХХІ століття.
Насправді, не багато художніх першоджерел Вінниці надруковано у наші часи, тому не легко адекватно опанувати саме сенс творчості вінницьких "дев'яностиків", хоча вони далеко не «тіні забутих предків». Мене неодноразово дивував ліричний вітер в книзі Татіани Комарової «Вершники амальгами», що переходив іноді у духовне торнадо поезії. І це були найславетніші позови голої правди «чорних» часів перших років ХХІ століття України. Після вільних, духовних невдач, холодний вітер вільного духу спромігся відродитися в тексті Комарової. Навіть після ідеологічних потурань її молодих "вершників" духовними наставниками з радянської доби 80-их, нам ніде дістати правди тих часів. А чому саме так реалізували себе у новітній подільській літературі молоді автори? А тому, що дискурс духовного часу і культурного простору був подібний до землетрусу, який якісно змінив духовний ландшафт людини кінця ХХ століття. Справжній поет – ні живий ні мертвий у просторі і часі. Він налякано вражений своїм життям. Навіть, якщо домовину простору оголошує революційний час духів, він ні гу-гу, адже під собою не чує ніг, бо літає.
Саме дякуючи молодим митцям кінця ХХ століття, духовне життя у Вінниці в той час втрачало старі ідеологічні орієнтири, а «свідоме» життя народу було дезорієнтоване, воно ледь-ледь наповнювалося інформацією про новий естетичний та етичний простір і час... Українська література здала свої позиції північному поліграфічному феномену. У житті Вінниці – українська мова, тільки починала домінувати над російською, духовне інформаційне середовище будувалося на білінгвістичному статусі. Саме це мало визначальний сенс для існування духовного середовища у Вінниці. Така була правда життя тодішнього молодого митця. Щось подібне відбувалося і у творах талановитих «дев’яностиків». Естетичний світ міста якби повільно падав до ніг читача, а не піднімався до вічної «проблеми» життя людини... Саме тодішня білінгва, визначала популярність поета в середовищі, а талант сам визначав тільки одну, власне мову твору. Саме полілінгвістичні тексти кінця ХХ століття вказують ерудицію митця, на його духовну месійну складову у тодішньому середовищі. А щоб упізнати в юрбі саме поета, треба з’їсти не один пуд солі в мовах. А чи тим вітром віяло з заходу та зі сходу на Україну? Не я буду, і перші і другі були нечисті на руку. Україна одвернулася від усіх. І знову не на наше виходить у літературі. І на одчай Божий до цих пір ловимо гав.
Варіативний масив мовних здобутків у царині відвертого та відкритого «письма» митців Поділля вказує на те, як ускладнився духовний каркас літературного герой. Не святі горшки ліплять. Цей герой не стільки великомученик, скільки конкретно голосний до звершення свого бажання жити, його біль у самовідчутті і неминучості боротьби за себе в оточуючому середовищі. Так, на ньому світ не зійшовся клином, цей герой духовно відповідає лише за себе, а не за якусь іншу живу субстанцію. Здається, ліричний герой втрачав грунт під ногами, саме у такому контексті, він являє себе, як тонку «стихію живучості», напустивши мани «ідеального» гріха в очі сучасника. Так, цей герой не до серця і не до лиця вишуканим гурманам, яких тоді взяв на пушку митець. Фабульний фактаж гіпертекстів вінницьких митців дуже багатий саме такими позовами. Ерудиція митця та фактурність, технологічність відвертого знаходила живу нитку реального в художніх описах, пейзажах, портретах, листах, щоденниках, інтер’єрах, інтроспекціях, медитаціях. В них митці скоріше звертаються до самих себе, ніж до читачів, саме це свідчить те, що внутрішній світ керує митцем, а не навпаки.
|
|
