Подивимося правді у вічі, новітню літературу пересічний читач обминає десятою дорогою. Реального авторитету в нашому суспільстві вона немає. Проте в глобальній мережі цей читач активно спілкується... Віртуальна література не голосна, скоріше внутрішня. Я назвав би її «нерезонансна література». Але в глобальній мережі панує вільна конкуренція, перемагає не «гаманець у кишені», а міра добра та розуміння.
Невже. Українська книга зараз споживачам мистецтва не потрібна? Чому її не купують. Невже ми просто отупляємося без духовного вжитку. Відомі літературознавці академічних установ відзначають поверховість та маргінальність популярного тексту в глобальній мережі. Цей текст там популярний, має свого читача. І не те що молоді митці задрали свого носа на глобальний нігілізм в світовій літературі. Культурна молодь просто зіткнулася із ворожою «китайською стіною» чванства в реальному середовищі. «Культурний текст» не є більше вигідним для отримання авторитету у суспільстві, такі колізії сучасного духовного ландшафту України. А в своєму утвердженні саме цей елемент є потужним і навіть вирішальним чинником добробуту... Волосся стає дибом, коли бачу, як шукають інший грунт, не культурно-духовний, заради отримання авторитету. А за 15 років усякого того «бунту» було, і його вже – кругом, він просто потворив собори наших душ, зачинив їх у внутрішньому гето. Як добре, що його уподобала попереджувальна реклама найбільш вживаного в суспільстві напою. Надіюсь, що вся ця каламуть після української зими кінця ХХ століття на весні ХХІ століття спливе чорною рікою.
Трудна та ефемерна сучасна любов «патріотів» в Україні до наших митців. Споживацький «пухлий гаманець» переважив всі здорові глузди. Невже контекст терміну «духовна художня культура» вичерпався, пощезли «читачі» художнього тексту, проте більше стало «глядачів» та «слухачів» «західного» голосу і того, що пропонує реклама. Культ віртуального мистецтва під блиск рекламних банерів і нашої каламутної совісті має вплив на колишнього читача, як же так, що ми задовольняємось імітацією культурного життя у власній душі... В одну душу і попа, і «гопля». Великі «гаманці» зігнули в три дуги колишнє читаюче суспільство. Віртуально заражені «вседозволеністю» віншують «електронну» культуру людської душі. А художня книга десь на відшибі у суспільстві. Невже ми втратили «грунт» під ногами?
Традиції добра і сорому вже не є критеріями світської кліки. На виду одні комерсанти та нувориші, а лихварі на службі. Тепер молодому митцеві можна все, тільки не друкуватися. Все інше публічно дозволяється. Невже людині можна бути навіть бараном, що дивиться на нові ворота замкненого власного собору? Можливо. Наводять полуду на мої очі песимістичні настрої мінус-літератури, в той час як автор ціннісної плюс-літератури не може вирватися за геркулесові стовби злиденної межі.
Гірка пілюля випала на долю новітнього літератора. Все тепер треба підкріпляти не тільки словом і ділом, а ще й пухлим гаманцем. Від перших років свободи творчості і до сих пір наш літератор гне свого горба на «приватного» видавця. Отже, наш час – це час втрати себе та реального. Мені набридла мертва мовчанка аристократів духу. Хай молоді душі набивають собі шишки! Не треба культурі догоджати так, як догоджаємо невидимому Молоху часу. Досить просто спалахнути веселиком дитинства і не дати себе з’їсти свавільній ненажері-цивілізації. Цей дитячий спалах на вагу золота. Не даймо спровокувати ворожнечу із злиднями-«жертвами» та панами-«гаманцями». На біса набивати шишки і кишені? Будьмо надзвичайними і життєрадісними, тоді матимемо міцніший грунт під ногами. Час сподівань минув. Настав час турботи та звершень. Молочні ріки і масляні береги комунізму скисли. Ловіть себе у відкритих дверях душі. Знайте своє діло, і веремія злиднів вас не візьме.
І все-таки, вибачте за цей галас у пустелі, зараз він нікого не цікавить, всіх цікавить новітня література. Впадає у вічі те, що художні тексти тих, хто увійшов у літературу в період «чорної» незалежності України, мають підрізані крильця. Автори виводять читача на шлях відкритої та відвертої розмови про «варварську» людяність, про межі блага, добра у середовищі українського маргінесу. Така правда в нашому складному житті. Пера авторів виявляють «унікальну правду», яка в іронічній та щирій метафориці, в приземленій символіці часопростору відчуває «холеру» у душах сучасників. На вільному та відкритому магічному ландшафті автор вихоплює «халепу» і осягає її в сублімованому «розбитому кориті» мрій та сподівань. Так, магічне світовідчуття митців до всеохопних норм українського маргінесу скорегувало сучасну ментальну складову художніх текстів. І це не виняток, бо міф про втрату волі у творчості митця переконує мене у тому, що легенда новітньої душі просякнута звичками постійної поразки, образами-утопіями, типажами-маргіналами, символами втраченої свободи, відмовами від духовного буття... Як говорив Василь Стус: "Терпи, терпи, терпи - терпець тебе шліфує, Сталить твій дух - тож і терпи, терпи."
І про яку «мистецьку безвихідь» можна говорити, коли в 90-і роки став яскравіший та гнучкіший хронотоп(часо-простір) витвореного загадкового гіпертексту. Помітно те, що митці вийшли за межі технологічних вимог «письма», пишуть так, неначе йдуть на хрест. Адже сьогодні ніхто не вбиває поета. Проте сьогодні «замовлений» естетичний час і простір у художньому тексті!!! Як ви думаєте, ким? Тільки автором. Так, я піддаю вогню всю свою інтерпретацію новітньої літератури поза соціумом, поза державою! Вже не треба шукати для свого народу Голгофу. Вже не треба підбирати віжки для пояснення літературного середовища. Ми осмислюємося внутрішньою магією життя. Ніхто вже не стріляє в генія. І вже делікатний сміх і сльози, сльози вже не такі гіркі... Рухома естетика перевертає все догори дном, і мудро поступає, бо клята халепа знайде за що вчепитися.
У минулому літератори добре орієнтувалися у підводних течіях культурної політики, навіть постійно вивчали напам’ять та цитували праці класиків соціалістичного реалізму. І підбивали відповідні клинці до радянської еліти. А вже тоді, в кінці 80-их все «прикладне» і «соцреальне» «письмо» пішло під три чорти, зникла і державна копійка на замовлення для письменника. Отак, вилетіла в трубу ідеологічна орієнтація митця, вона тепер боляче відгукується у душах не тільки «шістдесятників», а і новітніх митців. Більшість радянських митців тоді осіла в державній номенклатурі, бо розуміла свій статус «ідеологічності». З цього приводу зазначу, багато моїх ровесників, молодих літераторів Вінниці, настільки далекі від чванства номенклатури, що п’ючи переповнену гірку чашу разом зі своїм народом, плекають тільки свої творчі задуми.
З початку ХХІ століття першу скрипку в нашій літературі ведуть активні митці, які на свій розсуд вибудовують «рухому естетику» художнього в тексті. І часто терплять фіаско! Отак отримується досвід творчості. Тут все нове, тут немає проторених шляхів. Звучання нових котурнів часу потребує не стільки ідейності, скільки пристрасті та завзяття, енергетика нових людських відношень, нового художнього світу превалює в тексті. Зразок такого «письма» можна знайти у вінницької поетки Татіани Комарової , зокрема в книзі «Вершники амальгами». Кожен її текст по-особливому перехоплює дух читачеві. Тут використовувані пратексти, пласти фольклору, народні міфи, на яких майстерно витворений образний масив художнього світу. Звертаю вашу увагу на те, що молоді митці часто фокусують свій світогляд на помежовій симптоматиці образу? Вони витворюють на ній щире послання внутрішнього Господа до читача, до сучасника, до героя, до себе.
Відомі прозові твори вінницьких письменників Віктора Тимчука, Віктора Рибачука, Олега Кадочникова, Марини Акімової, Андрія Стебєлєва, Віктора Мельника породжені правдою-тризною про наше життя. Автори тонко відчувають внутрішнє диво образу, і навіть стилістично ототожнюють це диво з викликом тим, хто став глухим і сліпим до мистецтва. Останнім часом перипетії здорового глузду життя не бажають забивати авторам памороки, а просто колять всім очі. Неприємна правда про себе, а тим більше, коли винаходиш себе в маргінальному образі... На душі стає огидно. Людська подоба губить в голові клепку. Істинна життя настільки стає неістотною, що годі сумніватися, що тебе хочуть збити з пантелику.
|
|
