В цей скрутний час серед так званого «нового дискурсу» молодих митців, яких іноді називають "загубленим покоління" чорних 90-их років, знайшлися достойники мистецької еліти, яким у «наївному прагматизмі» до дійсності вдалося таки переоцінити себе та свою свободу творчості і піднести догори планку актуального неоавангардизму в українському мистецтві. Тож новітня література України не пасла задніх, а перебувала у вільному розвої. Власне, в кінці ХХ століття вона вирізнялася регіональністю, замкненістю митця у собі. Підтримувана нескореним духом корінних «фаворитів» часу, вона на диво в цей час добре оволоділа «відвертим» стилем метафоричного письма. Адже фундамент «магічного» українського письма заклали у ХХ столітті Ліна Костенко, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Емма Андієвська, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Михайло Стельмах, брати Тютюнники, Василь Земляк, Володимир Прилипко, Олег Чорногуз та ще відоміші і нині сущі митці.
Та сталося щастя, новітня українська література кінця ХХ століття виростила на своєму полі «солодко-кислі ягідки» постмодернізму Олеся Ульяненка, Леся Подеревянського, Сергія Жадана, Степана Процюка, Юрія Андруховича, Юрка Покальчука, Василя Слапчука, Юрія Винничука, Олександра Ірванця, Віктора Неборака, Володимира Яворського, Миколу Воробйова, Ігора Бондар-Терещенко, Валерія Ілля, Василя Махна, Тараса Федюка, Павла Вольвача, Андрія Кокотюху, Олега Криштопу, Василя Портяка, Людмилу Таран, Оксану Забужко, Галину Паламарчук, Ігора Римарука, Василя Герасим’юка, Галину Тарасюк, Марію Матіос, Ярослава Голобородька та ще нерозкручених сучасних митців. Проте не така вже й приголомшена іронічними «теревенями» постмодерністів Україна. Потрібна неабияка оптика, щоб розібратися з іронічно-еклектичною манерою цієї західної мистецької хвилі в українській літературі. І вже на основі «власної легенди» на початку ХХІ століття молоді поети запропонували новий напрям у сучасному мистецтві, більш «позамежовий з джерелами», більш креативний, первинно-рефлексивний. Вперше про цей напрям заявили на Всеукраїнському фестивалі актуального мистецтва у Вінниці поети, які утворили в травні 2003 року групу «ЛІРИКИ TRANSCENDENT’А». Хто цікавиться сучасною філософією, ті розуміють, на які межі вийшли молоді митці. Вінницькі поети запропонували засобами мистецтва діймати Всесвіт живих, усіма способами відчути його у собі, а не ошукувати його творчими засобами, і відшуковувати його в інтересах гармонії життя. Так трансценденти запропонували принципову точку зору, як право самотвортися і організовувати буття у мистецтві не полярно, а номінально.
Цілком пристойно виразили себе ті, кого час взяв на глузи. І аби здіймати глум в головах моїх опонентів, зазначу це був виклик на всі чотири сторони для тих, хто плентався у хвості мистецьких артефактів постмодернізму кінця ХХ століття. Цей напрям проголосили на фестивалі актуального мистецтва не ради самореклами, а щоб автономно вийти своїми манівцями в літературу.
Як це не дивно, але в наш час в мистецтві превалюють «болісні» чинники придушення «живого» в людині. ПРАВО на веселкове «зависання» душі та духовне «гетто» тлумачиться критеріями обставин «злиденного стану». Проте серед когорти «розкручених» митців панує культ «корумпованої еліти». Інтереси художньої та інтелектуальної еліти України ніхто не ігнорує, проте ця еліта отримує великого «незалежного облизня» від споживачів мистецтва.
Найцінніша молода еліта просиджує у глобальній мережі, шукає там омріяний закордон, її інтелект скоріше служить віртуальному простору, ніж реальному. А нема де правди діти, культурна еліта просто позбулася можливостей повноцінно реалізувати себе у суспільстві... Розумієте, молодь не в силах відмовитися від свого отриманого в мережі «віртуального щастя». Там волають про звільнення від відповідальності за свою душу, там за душу тепер відповідають ЗМІ, і верх бере культура віртуальної мережі. У мережі верховною стала прагматична культура задоволення вітальних потреб, комфорту інтелектуальної, технологічної діяльності. Інтелектуальна еліта мережі розумно і толерантно веде боротьбу за добробут своїх віртуальних громадян. А що роблять митці у своїх віртуальних літературних державах? Невже вони там ховаються у свою шкуру? Чому більшість літераторів зараз шукає в мережі своє щастя, і знаходить там своїх друзів, колег по спілкуванню, не тут, зараз, а чому саме там? Хто це напустив віртуальної мани в очі? Чому – на одчай Божий – віртуальний простір бере нас на свій понт? Десь там, далеко культура, а у нас тоді, що …
На початку ХХІ століття талановиті митці залишили себе не у книгах, а у віртуальному просторі. Але той «приємний» час вже прожито, і ми тепер маємо у вінницькому літературному процесі майстрів нового художнього слова в особах Катерини Калитко, Віталія Борецького, Юрія Сегеди, Юлії Броварної, Любов Гайжевської, Ганни Заболотної, Ірини Зелененької, Леоніда Борозенцева, Андрія Стебелева, Василя Вертипороха, Татіани Комарової, Наталії Іванової, Олега Кадочникова, Ігоря Шурова, Андрія Орленка, Наталії Асєєвої, Марини Акімової, Віктора Мельника, Лариси Ємельянової, Едварда Галстяна, Людмили Качуровської, Лариси Любчик, Олени Бурлак, Віталія Монастирського, Миколи Позднякова, Олександра Пономарьова, Юрія Насіковського, Зої Тищенко, Олени Асачової, Миколи Кротенка та інших неординарних митців. І щоб все це не пішло в прірву «вічності» зазначу, що самостійний творчий поступ цієї когорти митців визначив саме активний формат стосунків у літературному процесі. Не буду фаворизувати та аргументувати цей масив імен, просто перефразую відомий афоризм-репліку шістдесятника Івана Драча: " Ми віримо в магію слова цих митців, але ще не віримо в українську літературу".
|
|
