Якби не поповнилася майстрами слова та творами українська література початку ХХІ століття, то слід виділити в літературному процесі цього періоду різні формати спілкування між митцями. Особливого значення у літературному процесі цього періоду набуває презентативний формат. Неначе велике диво, українські митці отримали в цей період добру порцію страху, як «характерну» внутрішню так демонстративно-зовнішню свободу творчості. Напочатку 90-их років з’явилися необмежені можливості для духовного вибору митця у прагматичному середовищі, де панує хаос, свобода, воля. Здається, цього прагнули дисиденти та «шістдесятники». Ось так із примарної ліри «шістдесятники» викували тризуба. В 90-і роки гірко далась митцям творча мандрівка Україною, проте вона подарувала творчу свободу від цензури, засобів масової інформації та ідеологій. Первинне терпіння болю, від якого багато хто ще не очунявся, вишпарувало не одну молоду душу. Масні слова напустили манну у літературу. Навчений досвідом перших десяти років у незалежній державі молодий літератор самостійно розпочав крокувати у велику літературу. І чого слід було чекати від письменників та поетів на початку ХХІ століття? Але не сором’язливості, як це практикувалося в радянські часи, адже наша держава митців не піарила. А народ отримав можливість вибирати різну літературу, як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус...
І ось тут майстри слова опустилися з високих духовних вершин до земних низин. Свобода творчості віддячила так, що в читачів аж дух у п’ятки заліз. Всі одразу зрозуміли, що художні твори не покликані займатися профанацією культури в суспільстві. Українська книга ледь не віддала богові душу, і майже повністю втратила авторитет у суспільстві. Проте міцний грунт «класичного твору ХХ століття» не зрадив свого духу, а піднявся ще на один щабель вгору... Часто у боротьбі нового зі старим перемагає добре забуте старе.
В середині 90-их приватні видавництва України помітно призупинили друкувати українську художню книгу. Поети та письменники умивалися гіркими сльозами. Усіх живих корифеїв слова це зачепило за «живе». «Пряма мова» більшості митців того часу починалася зі скарг на матеріальне та духовне становище народу. Поет в Україні став менше, ніж лихвар. Літературний «хліб» зник навіть у тих, хто його мав у радянські часи. Час почав випробовувати майстрів слова на «виживання». Якщо в радянські часи в літературі панували досить чіткі критерії образів «ворога», «зла», «братерства», «добра», то в перші роки незалежної України усі критерії швидко розмилися, стали ледь-ледь видимими. Зникла художня «улесливість» змісту, «навіженість» образу в творі давала можливість митцю отримати свій шматок хліба. Літературний критик махнув рукою на власну позицію, перестав метати блискавки, гніватися, горя вистачало від невлаштованого життя. Так вкрай несподіване заціпило критика і похитнуло «правду і кривду» вліво від канону, всіх влаштовувало байдуже розуміння парадоксального в художньому тексті, змістилися орієнтири, порушилася системна ієрархія у мистецтві, виникла відверта манера «вигляду», яке покривало серце мокрим рядном сорому. Письменникам, критикам приходилось самотужки мучитися, визначитися у літературному поступі, не маючи зовні підтримки та чіткої філософії в мистецтві. Митців саме враз дійняв «грунт». А в цей час верхи та низи просто почали гребувати усім і навіть національною культурною елітою. Більшість митців подались світ за очі, за кордон, шукати заробітку. Це була пора «внутрішньої заблокованості» митця, а от сіль землі залишилася сам на сам у злиднях, у «внутрішній еміграції», адже повністю визначилася з власним творчим кредом. І їй було дуже страшно усвідомлюватися в такій національній прірві, мороз поза шкурою йшов від одної думки про тюрму душі в соборі наших душ.
|
|
