ПИСЬМЕННИКИ ВІННИЧЧИНИ,
ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Перед тим, як розповісти про премію та вінницьких Шевченківських лауреатів, наведемо коротеньку біографію відомої премії.
Республіканська премія імені Т.Г. Шевченка заснована з 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Згідно цієї Постанови було встановлено нагороджувати видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії. Нагорода лауреатів Шевченківської премії відбулася вперше 9 березня 1962 року. Першими Диплом та Почесний знак лауреата отримали Павло Тичина, Олесь Гончар в галузі літератури і Платон Майборода в галузі музики. Грошова винагорода лауреата виплачувалася у розмірі 2500 крб. Від 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву “Державна Премія УРСР імені Т.Г.Шевченка”, а згідно Указу Президента України від 22 червня 2000 року № 808/2000 найвища нагорода в Україні в галузі культури набула нового статусу: “Національна премія України імені Тараса Шевченка”.
Присудження Національної премії провадиться Указом Президента України щорічно. Десять Національних премій встановлено з таких номінацій:
- художня література (поезія, проза, драматургія, переклади):
- документальна і науково-критична література (естетика, літературознавство, мистецтвознавство, есеістика, критика, мемуаристика, бібліографії, публіцистика, журналістика);
- образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура, монументальне мистецтво, народне мистецтво);
- сценічне та екранне мистецтво (театральні та телевізійні вистави, режисерські, сценографічні, акторські роботи, оперні арії, документальні кіно- і телефільми, анімація).
Комітет приймає твори і роботи за здобуття Національної премії наступного року з 1 серпня до 1 листопада поточного року. З 1 листопада до 1 лютого комітет з Національної премії отримує рецензії та відгуки на твори авторів-пошукачів за адресою: Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, вул.. Прорізна 2, Київ-1, 01001. Телефон 2226-3223, телефакс 278-1193. Довідки про порядок прийому за тел. (044) 226-32-23, факсом 228-11-93.
http://www.day.kiev.ua/2003/108/nomer.htm
Наприклад, щорічно дехто із вінницьких письменників висувається на здобуття цієї престижної нагороди. У 2000 році на здобуття Національної премії було висунуто Анатолія Агафоновича Бортняка, і претенденту вдалося потрапити у третій тур конкурсу. На здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка 2004 року було представлено наших земляків: А.Гудими, М.Потупейка, Г.Чубач, А. Бурдейного, А.Чебикіна. А на Шевченківську премію 2006 року редакція журналу «Березіль» та Президія Національної спілки письменників України представила роман «Дари пігмеїв»(2005 року) нашого земляка, уродженця Калинівщини, Олега Федоровича Чорногуза. У 2006 році ще одна наша землячка, уродженця Теплицького району, Галина Тарасюк з книгами «Дама останнього лицаря»(2004) та «Між пеклом і раєм»(2005) представлена у Шевченківський комітет редакцією газети «Буковинське віче» та редакцією журналу «Березіль».
Вінниччина пишається цілою плеядою Лауреатів Шевченківської премії: Василем Сидоровичем Земляком, - премію присуджено за роман – дилогію “Лебедина зграя” і “Зелені Млини” (1978), Михайлом Панасовичем Стельмахом, - премію присуджено за роман “Чотири броди” (1980), Володимиром Олександровичем Яворівським, - премію присуджено за художньо-публіцистичну повість “Вічні Кортеліси” (1984), Євгеном Пилиповичем Гуцало, - премію присуджено за повість “Саййора” за збірку оповідань “Пролетіли коні” (1985), Василем Семеновичем Стусом, - премію присуджено посмертно за книгу поезій “Дорога болю” (1991), Володимиром Омел¢яновичем Забаштанським, нагородженим премією за збірку віршів “Запах долини” (1986), Степану Павловичу Колеснику за книгу «Обкрадені села»(1992), літературознавцю, критику Михайлині Хомівні Коцюбинській, за книгу «Обрії» у двох томах(2005).
Усі наші видатні письменники провели дитинство у подільських селах, здобули середню освіту на Вінниччині, окрім Василя Стуса, який ще малюком переїхав з батьками на Донбас із села Рахнівки, Гайсинського району, але діяльність продовжували за межами Вінниччини. У місті Вінниці розпочав письменницьку біографію в 1959 році Євген Гуцало(редакція обласної газети «Ленінське плем’я»), але у нього не склалися відносини з відповідальними секретарями обласних газет, і він вимушений був у 1961 році шукати кращої долі на новобудовах Донбасу. Згодом працює у періодичній пресі Львівщини та Тернопільщині, Києва.
Отже, тоді у Вінниці працювали поет-пісняр Василь Юхимович, публіцист Леонід Пастушенко, поет Григорій Усач, а очолював обласне літоб¢єднання Микола Зарудний. Непокірливому молодому Євгену Гуцалу було непереливки, адже, відповідальний секретар обласної молодіжки Юхим Кравець, претендуючи на роль еталона, безцеремонно паплюжив матеріали Євгена, вносив недолугі правки, а нерідко взагалі бракував написане. Іноді доходило до того, що ще не читаючи Євгенового нарису чи кореспонденції, Юхим Кравець ставив на ній хрест. Зіткнувся з непорозумінням та неприйняттям молодий журналіст і в редакції газети “Вінницька правда”. Не зміг навіть пробитися зі своїми творами у вінницькій друкарні. Байдужим виявилося Поділля до свого молодого сина. Потім шлях Євгена Гуцала проліг на Донеччину, його взяли кореспондентом газети “Комсомолец Донбасса”. Звичайно, що тоді ще починаючий поет був не вдоволеним перебуванням у Вінниці, хоч тут йому поталанило знайти справжнього друга, молодого письменника Станіслава Реп¢яха, який у своїх спогадах про талановитого подолянина розповів вищезгадані “курйози”. Але поет ще часто приїздив на Поділля, у Гулівці, де мешкали його батьки, учителі за фахом.
Неспокійне життя випало на долю поета Володимира Забаштанського. Його життєвий подвиг гідний глибокої шани. 24 серпня 1958 року з Володимиром Забаштанським трапилася трагедія, яка, здавалося, перекреслила молоде життя хлопця у неповні вісімнадцять років. Внаслідок нещасного випадку – вибуху під час роботи в кар’єрі, він був тяжко покалічений, залишився без рук та очей. Проте мужній чоловік не впав духом. Він закінчив у Києві середню школу робітничої молоді із золотою медаллю, а згодом з відзнакою і філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 1974 році поет відзначений Республіканською комсомольською премією імені Миколи Островського за збірку віршів «Моя вузькоколійка». У своєму творчому поступі поет завжди піднімався над фізичною недугою, він був авторитетним керівником літературної студії «Кобза», якою керував чверть віку, з 1968 року до 1993 року.
У роки Великої Вітчизняної війни після закінчення авіаційного училища перебував у підпіллі в районі Козятина Василь Земляк, а з 1942 по 1944 роки був командиром партизанського взводу, потім – командиром кінного загону імені Олександра Суворова. Після визволення України працював у Козятинському райвиконкомі, згодом - – радгоспі, на газетній роботі, а з 1958 року розпочав працювати у столичній пресі, так як оселився у Києві.
І ось ще цікавий факт. Молодий Михайло Стельмах, закінчивши школу колгоспної молоді у с. Дяківцях Літинського району, розпочинає навчання на літературному факультеті Вінницького педінституту і закінчує його у 1933 голодному році. Але вчителювати направили у села Київщини. Та наш письменник рідного краю не забув. У 1961 році, отримавши Ленінську премію за роман-трилогію “Хліб і сіль”, “Кров людська – не водиця”, і “Велика рідня”, Михайло Панасович передає грошову частину нагороди на будівництво середньої школи у рідному селі Дяківці, яку відкрили у серпні 1963 року.
В 1964 році за критичну статтю «Верблюд та капуста», надруковану в газеті «Радянська Україна», політбюро ЦК КПУ звільнило з роботи прозаїка та сценариста Степана Павловича Колесника і заборонило працювати у пресі. Проте «офіціозне» цькування не вплинуло на творче кредо письменника. Він продовжував плідно працювати на літературній ниві, і написав згодом більше десятка книг про життя українського селянина.
Шевченківський лауреат Михайлина Коцюбинська народилася 18 грудня 1931 року у місті Вінниці. Закінчила філологічний факультет Київського університету. Кандидат філологічних наук. Перекладач з англійської, польської, французької мов. Відомий дослідник творчості Василя Стуса, надрукувала ряд літературознавчих монографій про поета та його оточення.
Найскладніша доля відомого Героя України поета-трибуна, поета-правозахисника Василя Семеновича Стуса. Президент України Віктор Ющенко 26 листопада 2005 року підписав Указ №1652/2005 про присвоєння Василю Стусу звання Героя України(посмертно). Жертовне життя – це справжня Голгофа національного поета. Починаючи з серпня 1965 року у нього більше не було «нормального» життя, і аж катувань до смерті у таборі ВС-389/36 Пермі проти ночі на 4 вересня 1985 року… До речі, в 1985 рік Василь Стус номінувався на Нобелівську премію, але… але… не судилося.
Зараз грошова частина премії становить 150 тис. грн. Як правило, нагородження лауреатів відбувається 9 березня у Національній опері в Києві.
|
|
