Скажу "так", якщо промовчиш, якщо далі
будеш мовчати..
На мене чіпляти
мовчальні медалі
і строго в душі катувати.
Через "ні" в стороні залишуся без тебе..
Покинутий в страті, мов сонце без неба.
Хай криє дощами,
в них сльози дитячі ...
неначе в обіймах згорнулися мами
ті очі плакучі ночами,
не сплячі.
Ще й днями терплячі...
Та смак не теплячий, що грівся губами.
Руками душилася пальцями шия..
Надію пророчить без мозку повія.
Її я не знаю і знати не хочу..
банальну.. звичайну.. просту і пророчу.
Щоденно собі я чіпляю відзнаку..
Від когось таких, як вона, чую дяку.
Чому і про, що я умію любити?
Погруддя від цього нігтями роздерти,
каменями розбити.
Із відти дістати скалічену душу..
По іншім ніяк, я зробити це мушу...
