Ти бачив мої губи, ти чув мої пісні,
Чому ж ти раптом думав, що я така, як всі?
Чому розчарувався, кого ж ти уявляв?
Я вся прозора наскрізь і ти не там шукав…
Хай я – “відкрита книга”, але, скажи, невже,
У тому вся інтрига, що не своє – чуже?
Ти відривав поволі рум’яні пелюстки,
І вив свої шовкові міцнющі мотузки.
Я стала прикриватись, боятись наготи,
В очах вгадавши напис: “Хіба це справді ти?”...
Ти бачив мої губи, ти навіть чув мій крик!
Хіба тепер забудеш, тому що просто звик?!
Ця поезія мені до душі. 
Дуже гарно! 
