Горів Донбас у полум’ї війни.
Ламались долі. Сліз навколо – ріки.
І люди гинули, безкарно, без вини.
Забути неможливо це довіку.
В село розбите в’їхав БТР.
Без вікон хати… Порожньо навколо…
Ані людей, ані собак тепер…
Німа й забута височіла школа.
І раптом, ніби гриб, із-під землі –
Мале, брудне хлоп’я, коротконоге,
Йому сам Бог тут вирости звелів,
Щоби життя продовжити мав змогу.
Водій на гальма різко надавив,
Машина ніби враз заскавучала…
Хлоп’яті хліба, ще чогось дали…
Воно ж, налякане, дивилось і… мовчало.
«Німе, мабуть, – подумали усі, –
Та це й не дивно…» Погляд на руїни…
І не змогли його залишити бійці –
Захисники були це України.
Хлоп’я шмигнуло у відкритий люк
Давно хотілось із бійцями сісти
Маленьким серцем відчував малюк:
«Тут добрі люди.» Очі, ніби іскри…
І хлопчик став поспішно говорить,
Як на очах у нього… вбило маму,
Як жив він до цієї ось пори,
І що в селі нікого вже немає…
Боєць з Хмельницька слухав ті слова,
І блиснули його вологі очі,
Невміло їх під віями сховав:
«Хлоп’я покинуть– непростимий злочин.»
Він до грудей горнув чуже дитя
І слухав ритм схвильованого серця.
«Я заберу тебе в своє життя…»
Рука бійця лежала в хлопця жменьці.
Я читала і мороз по шкірі пробігав, Земляче... До сліз... Дякую Вам!!! 
.Низький уклін за вірш,людські почуття. 
