Не знав, куди в душі тривогу діти,
Аж тіпало від нервів тих мене,
І вирішив на річці посидіти,
Як вітер ще у вересні не сильно дме.
Прийшов я на широке узбережжя,
Ще й молодий неначебто мій вік,
Та часом я сумую ну безмежно,
Та відчуваю, як відходить те, що так бентежить,
Рибалки десь сидять неподалік.
Цим спокоєм на річці я, закривши очі, впився,
Бо у реальності знайти я спокій не зумів,
І довго я на плесо річки все дивився,
Тривожний погляд відривати не хотів.
Навколо тихо, і ніщо не ворухнеться,
Води стихія в душу тільки мир несе,
Вже бачу я, чи то мені здається,
Як хтось корови на тім березі пасе.
Тону я в спокої у пору надвечірню,
У небі залишивсь багряний сонця слід,
Не буду більше хвилюватися надмірно,
Бо хочу я прожить хоч трохи більше літ.
А річка водами своїми без кінця хлюпоче,
До самопізнання зробив я іще крок,
На березі досидів я до ночі,
Дививсь на небо, безліч там зірок.
Лиш плесо річки й безкінечність неба,
Прийду сюди і в радості, й в біді,
В цьому раю повірив знову я у себе,
А місяць все сміявся у воді.
Мабуть, посиджу тут я навіть до світання,
Замерзнути я зовсім не боюсь,
Прийдуть сюди рибалки знову рано-зрання,
А я в цій благодаті розчинюсь.
Нічна мене зігріла прохолода,
Знайти я спокій все-ж таки зумів,
Так хороше у серці і не шкода,
Що день і ніч на цьому березі провів.
Прекрасне є ще щось в навколишньому світі,
Хто що б там не казав, не вірю я тому,
Що ніби вже нема чому в житті радіти,
Після цих слів на річку знову я втечу.
Ви не сприйміть, шановні, це за страусину втечу,
Мовляв, я хочу безтурботності собі,
Всього лиш хочу я заповнить порожнечу,
І сил набратись у життєвій боротьбі.
Природа, друзі, нас оточує щоденно,
Поля, ліси, і гори, і річки,
І нас вона не зрадить, знаю достеменно,
Тож не цурайтеся її і ви.
ID:
650079
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 08.03.2016 22:39:48
© дата внесення змiн: 14.03.2016 23:43:22
автор: Дмитро Овсієнко 86
Вкажіть причину вашої скарги
|
Собі візьму! 
