Червоний неон фар
крізь фату нічної тиші
немов кинджалом
витесав на тілі
псалом
моєї цілі.
Зубчаста автостради гладь
голками впилася
у куприк,
жалючим болем
пронизує
задубілий
мій хребет.
Безмежний автобан
гострий
немов шпага
наскрізь прошив
небесну твердь.
Ці асфальтовані нитки Тесея
виводять мене із лабіринту
й назад ведуть у пащу Мінотавра.
І я — йог
посеред гамору машин
що вічно несуться
повз загублених
і мимо тих
хто ніколи не знав
свого направлення
у венозній системі
урбанізму.
Я не щасливий
я не сумний
я пусте сито
для машин,
що проносяться крізь мене
норовлячи
розтрощити груди
номером своїм.
Донесіть мене
ВС-и до ВН-ів,
а ВН-и до АХ-а:
мене у місто еґо,
до моря Маґдалину
і додому Школяра;
заберіть
наші потомлені душі
що загубились
серед магістралей
та знайшли себе
серед
64 кодонів
ДНК.
