І тоді ти спитаєш, чи не жалкую я про згаяний час
Ті роки й кілометри пройдені наодинці, без нас,
Ті вірші, прочитані на самоті, те нерозділене тепло,
Що зростало під ковдрою, і ночами не зігрівало - пекло.
І тоді я скажу, що щаслива, що маю тебе,
Я щоранку радію, що ця мить ніяк не мине,
Але понад усе я щаслива за ті роки,
Коли ще ні тебе, ні себе я не знала, прости.
Я тоді віднайшла всі паролі від відчаю й зради,
Знехтувала усі можливі поради,
Відкопала з-під попелу стомлену віру,
Зкаченілу, змарнілу, таку вчахлу і незрозумілу.
Адже довго і вперто «гаючи» час, я зростала,
І виросла у розуміння, що більше не хочу без нас.
Ось тепер я вже можу поруч плисти,
довіряти тобі і стрімкій течії,
і дякувати за те, що у кожного з нас
був той згаяний, схиблений, втрачений час.