І він дивиться дещо зверхньо,
Дещо зневажливо,
Вважає мене нерозважливою
І по-дитячому ніжною.
Він зізнається мені в любові
Тільки у моїх віршах.
Коли кров застигає тишею,
Він говорить:
Я ненавидів всіх,
Але тебе ненавиджу
Якось по-іншому.
Людям потрібні стіни порозуміння,
А не стіни плачу.
Він дивиться дещо розгублено,
Із звинуваченням,
Але я не знаю, що у його свідомості.
Чи його серце таке ж чорне
Як і його волосся.
Я озиваюсь тремтінням
На його голос,
Намагаюсь оборонятись гордістю,
Коли він нападає диханням.
Він танцює фламенко у моїх скронях,
І спускаючись нижче...
Я відчуваю, що
Він ненавидить мене якось по-іншому -
Я ж люблю його якось ще гірше:
Найбільше...
глибоко і проникаюче...як рана... 
