/вирвано,вигадано/
«Домріялась»
Це була найтепліша зима з поміж усіх зим котрі переживала ця спантеличена життям дівчинка. Вона не надто любила зими, холод окутував її в свої обійми і не хотів віддавати в пориви тепла, котрі манили її щоразу сильніше. Її супротив був марним, вона вже й перестала надіятись на тепло посеред лютої зими, думала, що варто перечекати та не зійти з розуму. Надихалась чаєм і книгами, інколи фільмами в перемішку з сопливими реакціями на них.
Вічно плакала.
Маяк щастя ніяк не знаходив її як вагомого суб’єкта, постійно ігнорував її присутність, як і люди, декотрі. Та було вже байдуже, давним давно. Переживала ще й не такі трагедії, тому на дрібниці не звертала уваги.
Одного разу її вихідні урізноманітнила одна поїздка, до друга, на день народження. Вона старанно підбирала одяг ,зачіску, макіяж. Хотілось бути красивою. На пару годин забула про свої глибокі думки і піддалась простоті існування усього людства, цікавили її дуже примітивні запитання, щось типу «коли поїдемо?, коли приїдемо?, як воно все буде?, з ким воно все буде?»
Ох, ці дівчатка, у котрих бурлять вулкани недолюбленості .
І ось настала мить виїзду до пункту, де усі збирались. Їхавши вона розмовляла з сестрою про університети, систему навчання і про бездарність людей. Періодами сміючись із своєї серйозності.
Тішилась , що було не так холодно, як зазвичай. Приїхавши, побачила знайомий силует і подумала: «Невже він?»- сама себе запитавши, але не відповівши на своє запитання. Старанно ігноруючи ситуацію яка склалась, мило усміхалась і стримувала усю «лаву» у собі. Поїздка до будиночків де і мав бути «розпал» свята її втомлювала ,але коли побачила цей милий будинок під номером 6, розтанула. «Яка ж краса»- промайнула думка. Мовчки зайшла туди і почалось свято.
Всі веселились, пили, розповідали кумедні історії з її участю, а вона дивувалась, як люди можуть пам’ятати настільки давні історії з такими деталями.
Час від часу вона зустрічалась поглядом із своєю мрією, першою любов’ю, котра навчила любити і страждати.
Коли її очі дивились в його, їй здавалось ніби гравітація перестала діяти, а кисню вже давно немає.
Алкоголь був усюди, в її крові і повітрі. Все було п’яним, а вона найбільше. Бо вона п’яніла навіть від думок, просячи себе – Не думай!
Одного разу їхні погляди зустрілись по-особливому, вони усміхнулись один до одного, вона почервонівши опустила очі. Він ні.
В нього ніби совість була відключена ,а у неї інстинкт самозбереження.
Їй потрібно було тікати звідти, а вона усміхалась біді в очі. Уявляєте?
Закохане в минуле дівчисько хотіло нової порції спогадів і жалю.
-БУДЕ!
Вона сиділа інколи не знаходячи собі там місця, зовсім не їла, дивилась навкруги і вдивлялась в обличчя хлопця, який сидів поруч. Час від часу порушувала мовчанку і йшла палити, забираючи з собою інших, щоб не одній стояти на холодному балконі і пускати кільця з диму заробляючи на рак легень . Паралельно слухала музику, котра долинала з кімнати, наспівуючи знайомі слова. Остаточно замерзнувши і навіть не докуривши свою цигарку, залишила її в попільничці і мовчки зайшла до кімнати, де всі раділи і танцювали. Їй не подобалось палити ,проте ситуація вимагала. Це була саме та ситуація, коли слід, коли ніяк інакше.
Всі сіли за стіл, черговий раз побажати щастя і здоров’я імениннику, як завжди.
Побажали і випили.
Випили.
Випили.
Випили.
Посміялись.
Випили.
Так відбувалось доволі довго.
Вони дивились один-одному вічі, вона порушувала контакт опускаючи їх ,а він усміхався, ніби вважав це ще однією перемогою.
Хтось із гостей запропонував піти на балкон, покурити, усі жваво підхопили пропозицію.
На балкон вона зайшла одна з останніх, її «любов» запропонувала підпалити її цигарку, вони стояли близько один до одного, вона звернула на це увагу. Відійшла від нього викликавши у нього дивакувату усмішку. Докуривши цигарки всі вийшли з балкону хукаючи собі на руки.
-«Мороз»- сказав іменинник.
Знову сидівши за столом дещо змінилось, окрім кількості алкоголю, вона почала вільно дивилась йому в очі, їх більше не пускаючи.
Він зрештою їх і ніколи не опускав, ніби думаючи ,що коли опустить весь світ рухне, а він помре.
Настирливо вдивлявся у неї, ніби у картину в галереї, лише не доторкався, не вивчав фарби і техніки, немов точно знав-не зрозумію.
Після великої кількості алкоголю вона вже не думала про наслідки, керувалась лише своїм «Мені мріялось, мені хотілось, мені снилось»
Проте була одна річ, котрої не було ніколи. Їй хотілось повороту у минуле, хотілось вічної присутності своєї «мрії»
Все відбувалось за ідеальним сценарієм , як продумана мелодрама під назвою «Ним забуте, нею виплакане»
Їй подобались його палкі погляди.
Їй подобались його мужні руки.
Їй подобалось волосся, яке він поправляв рукою.
Їй подобався светр, який він поправляв, рідко, але вона зауважувала.
Їй подобався його вираз обличчя і прилив сміливості в очах після чергової склянки віскі.
Їй подобалось як він підіймав очі, важко дивлячись на неї, вивчаючи її жестикуляцію.
Їй подобались уривки слів, котрі були для неї.
Подобалось.
Їй.
В той вечір сталось так, що він заснув з нею.
Вона не спала усю ніч, навіть не хотілось.
Вона вивчала його нові зморшки, родинки котрі за ці роки забула, вивчала зап’ястя і пальці.
Цілу ніч вона доторкалась до його обличчя, ніби просила себе запам’ятати усі деталі, він відчував доторки.
Узявши її за руку, пригорнув до себе.
Її рука була в області його серця.
Вона подумала «їй саме там і місце»
Він мабуть не подумав нічого.
Зранку коли він прокинувся вони особливо не розмовляли, як завжди.
На другий день вона дізналась, що у нього присутня «дама серця»
Дізналась, що у них все добре.
У її лиці не читалось здивування.
Вона нічого не відчула.
Лише оминала паб, кафе, бари, парки, зупинки.
Там був він ,там була біда.
ID:
655406
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.03.2016 23:00:33
© дата внесення змiн: 28.03.2016 23:00:33
автор: Mary Mo
Вкажіть причину вашої скарги
|
