Садисти ми з своїми — не з чужими.
Чужому що ти скажеш? Найгірше —
взяв його й подалі вже кудись послав…
Ресурси ділимо завжди з своїми:
квартири й гроші, іграшки і час —
кому з малими гратися із нас
й розказувати чи читати щось,
коли вони сидять, а чи лежать
і слухають мов миші…
Коли й кому послухати старих...
Чи мо хоч раз їх вислухать колись...
Це ж просто, щоби і вони відчули
у нас любов до них та захотіли —
подовше ще пожить. Хоча би просто
посидіти із ними поряд, ще краще
ув обіймах тиші. Мов би за те колись
віддячили їм миші…
Й не будемо повчати навзаєм
із панцира своєї суєти що їм, і як,
й чому із залишками їхніх літ робити.
Уже сказали, схоже майже все,
що мали із повчальним тоном на землі.
Настав вже час із вдячним тоном
і прощенням щось їм таке сказати,
що не у той манер, коли ще меж
що буде тут дозволено в житті
почав чи почала ти тільки пізнавати
ну і робив, робила все усім наперекір…
То не постійно — то якийсь було
лиш час, проте щодня, рутинні вправи
заперечень правил — твоє обмежень
допустимих світу пізнання…
Невже у тому ти ще до сих пір
не вправен чи не вправна?
21.08.2015
