|
Пітьма.
Я не відчуваю нічого - немає ні запахів, ні звуків, навіть думки проходять повз, не залишаючи особливих слідів.
Хоча ні.
Є відчуття - відчуття чогось холодного та липкого, що огортає мене. На смак воно солоне, хоча я не знаю цього смаку просто так здається. Ось тепер я вже щось чую, схоже на удари по склу, точніше навіть не чую, а відчуваю вібрацію.
Я торкаюсь цього скла, та й як не торкатись, якщо я виявляється на ньому стою.
Удари сильнішають, мене сковує страх, страх чогось неминучого, фатального.
Я не витримую і намагаюсь кричати, виходить щось схоже на шепіт "Не треба...".
Удари припинились - легшає.
Та тут почались з новою силою, тепер вже вібрацію помітно навіть оку, адже сльози котрі стікають по впадинам сухого майже мертвого обличчя, починають зриватись на пів-дорозі до підборіддя. Боляче, я не можу зрозуміти чому мені боляче, адже я просто стою на якомусь склі повністю огорнутий пітьмою. Та кожен удар наче чергова голка загнана в грудну клітину.
Я не витримую, починаю кричати вже це неможливо назвати шепотом та й від крику це кардинально відрізняється, скоріше утробний рик. Рик загнаної в кут тварини, у якої немає шансів.
Знову припинилось - приємно. Не думав, що тиша котра мене утримувала стільки часу буде знову настільки приємною.
Я опускаюсь та лягаю на скло, воно як не дивно було теплим, та де там, я мало не отримував опіки - в будь-якому випадку це краще за холод пітьми. Здається я заснув...
Мені подобається це скло, далі я постійно лежав на ньому, лежав розкинувши руки, аби випадково воно не тріснуло.
Я пестив його долонями, цілував, терся не надто виголеним підборіддям, воно відповідало новою хвилею жару, класно - мені подобається. Здається я закохався, закохався в скло. Котре не може мені відповісти взаємністю на емоційному чи іншому рівні, та тепла мені було достатньо.
Я вже збирався прожити залишок часу отак, просто лежачи на ньому.
Та доля вирішила інакше - надто добре, не заслужив.
І ось прокинувшись з цього сну, чи просто протверезівши від інтоксикації радістю, я знову чую ці удари.
Тепер вони були іншими, просто монотонні удари, я знову почав боятись, та це було не так як раніше, тепер мені було що втрачати, я не хотів залишати скло, я не хотів втратити його.
Я вже не кричав, адже судячи по силі ударів та тріщинам, що розповзались по усій його поверхні, не зупинить мій крик, плач чи благання.
Це все, агонія - я підбирав шматки скла, що відкололись та намагався перерізати собі горлянку, та воно ставало м'яким, а потім взагалі розтікалось стаючи холодною, в'язкою субстанцією я спробував на смак - солоне, десь я вже таке куштував.
Я не встиг довести думку до кінця, скло розбилось, розлетівшись на мільйони частинок, і я полетів униз, в невідомість, в несвідомість, в порожнечу.
Ось так і буває, доводиш себе до прірви, зависаєш над нею за допомогою чогось чи когось, в моєму випадку цим чимсь-кимсь було скло. Та як відомо - ніщо не вічне, і я навіть не впевнений, що краще: одразу зірватись донизу чи зависнути на деякий час над цим безповоротнім падінням.
Хоча прірви бувають також різні, у когось її висоти вистачить щоб спокійно померти до логічного кінця - розчинитись у пітьмі, у когось навпаки вона буде настільки короткою, що можна навіть вижити про приземленні, встати обтруситись і стрибати в наступну.
Яка прірва в мене - я не знаю, та поки що я лечу... Ні не лечу - падаю, адже політ не настільки обмежений у часі та просторі.
ID:
576334
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.04.2015 16:49:28
© дата внесення змiн: 22.04.2015 17:02:30
автор: Терпкий Післясмак
Вкажіть причину вашої скарги
|
