Вона носить зорі на чорних задумливих віях,
Ховає в усмішці історію нот каяття,
Ніхто ще у серце за мить пустоти не посіяв,
Але у глибинах нічних її віч відбиття.
Відбились закриті простори століть, відголосся
Минулих слідів наших славних завзятих дідів.
На тлі її духу спить небо ясне і колосся,
А в думах з очима великими страх задавнів.
Чому згодували надіями, фальшю зі сталі?
Бо фальш ця тверда майорить у брехливих руках,
Чому її гордість втіка у незвідані далі?
чому чистота вже стікає по зблідлих щоках?
Вона лиш зоветься сміливим ім’ям Україна,
І б’ється до щастя, як пташка до шибки слабка,
Вона так наївно впадає у ніженьки сина,
Та відповідь та ж, плаче кобза – душа говірна.
Хвилюється Батько¹ у Києві хвилями злими,
Він зніс море крові, порядку не бачив ніде,
Співають дороги лиш мріями ніжно – пустими,
Куди ж цей простір потоками клятв заведе?
Верніться, о зорі, на чорні задумливі вії!
Чомусь Українонька очі закрила на мить,
А може, проснеться і сила в губах зажевріє?
А може не марно мовчання крихке так болить?
Батько¹ – тут Дніпро
