«Три дні і три ночі
вони пливли вздовж скель
і так і зуміли відшукати місця,
де можна було б
пристати до берега…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Яблука виснуть важкими тягарями
На островах нашої свідомості,
На гілках наших мрій листянозелених,
Падають у траву життя – густу, як літо,
Несподівану як травневі зливи,
Гірку як полин нашого отруєного часу.
Там мали б водитися химерні почварки –
Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
Але там порожньо. Стиглі яблука
Збирають тільки втомлені руки
Моряків розхристаного моря хвилин.
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
Крім гіркого присмаку морської піни,
Крім хвиль, що співають пісню смерті,
Але острів яблук – нам трапився…
Нам – орачам ірландського моря,
Нам – загорненим в картаті тканини,
Нам – приреченим на блукання…
Розфарбуйте це яблуко долі
Кольорами заграви…
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»
Як я люблю читати Вашу поезію... Мудру, сильну, надзвичайну!!!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Насичено, глибоко змістовно, у сплетінні цікавих метафор,
хотілось би, щоб яблука не були квасні, не були множиною спокус, а заграва була б ранковою .....,
то так..., роздуми, не поради, чи побажання
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00