Я йшла одна. За мною двоє
Спустошених і чорних тіл,
Тіні мої і моя доля.
Нічний ліхтар в тунель повів.
Здавалось, стану я… от світлом!
Я ним була і завтра буду,
Але під сонцем і пером.
Химери ж так бояться люду.
Здавалось, зараз стану небом.
На небі буде повно зір,
Але ж і небо світить вперто.
Химерам треба чорних дір.
В зірках, напевно, теж є тіні,
А в тінях завжди темні ноти.
Ми добрі всі, та божевільні.
Не знаємо ще досі хто ми.
Вони кричали вслід за мною
І холодно мені було.
Образа стала їм стіною,
За ними йшла на дно! … на дно.
Не раз я плакала, боролась.
Із ким? Із чим? Скажіть мені.
Я виявляється боролась
З собою в власному житті.
Усе те страшно, що не видно.
«Усе те грішне і просте» -
Казали люди. Буря стихла
І очі глянули на все
Ще раз. І я теж стихла.
Під водоспадом у печерах
Світились мої друзі давні.
Я розчинилася в химерах.
Вони всі милі, добрі, гарні.
Я їх сама затерла брудом,
Бо мене вчили, що недобре
Казати «хто я» поміж люду,
Які самі ж плюють на сонце.
У здивуванні йду в дзеркала
Свого складного лабіринту.
І тінь сьогодні написала:
Життя хотіло душу. Вбиту.
