День вчителя – напевно справді свято,
що окриляє світочів знання.
Але, на жаль, ще є причин багато
перетворити День на злобу дня.
Вискакує, мов чортик з табакерки,
не там, то там простягнута рука.
Зіщулившись в низьких поклонах клерку,
чекає вчитель хоч якусь цукерку
у вигляді похвального листка.
Та й те піде катюзі по заслузі.
В ранжир перетасоване в кутку
і роздане найменшим по ковтку,
з’їдять на педнараді любі друзі
на відкуп міністерському божку.
Одне багатство – це доробки власні.
Чуже виполюй, а своє скородь.
Нові програми – ті ж меню ковбасні.
Історики й алхіміки сучасні
таке хімічать, що не дай Господь.
І тільки одиниці з ешафотів
ще пам’ятають виховання суть.
Плекають мову, до вершин ведуть,
вкладають душу в юних патріотів
і правду за п’ятак не продають.
Їм доручають заходи безплідні,
щоб дорікати нишком у верхах
не так за совість, як за підлий страх...
Але вони і з цим миритись згідні,
аби добром освітлювати шлях.
Вони не йдуть в політику смердючу,
не лізуть в бійку всіх супроти всіх.
І хоч не виділялись в запасних,
та їх завжди згадають кілька учнів
в дитячих кращих спогадах своїх.
Ще двійко-трійко підуть жити з бійки,
щоб виплисти на хвилях суєти...
Не всіх навчиш із чистої сторінки.
І йдуть у світ знедолені каліки
без цілі й благородної мети.
А решта, що метатиметься всує
електоратом партій та вождів,
щось зрозуміє аж на схилі днів.
Але не пожаліє добрих слів,
коли про вічне й добре щось почує...
Учнівська пам’ять реабілітує,
приречених до страти вчителів.