Не слухайте, благаю, заткніть вуха
І не читайте більше ту дурню.
В моєму серці вбивчості посуха,
Що спонукає творити вражаючу фігню.
Я дурію і просто їде віковічний дах
Коли я чую голос і обличчя його бачу…
Так страшно закохатися і дати мах,
Який я собі ніколи не пробачу….
Моє кохане зло, розладнало мій рай
І тепер в душі суцільні рани і трупи,
Що шепочуть вночі «Манатки збирай,
Бо не зібрати тобі колишнє світло докупи»
Я опиралася, довго дуже опиралася,
Мене випихали у вікно – я чіплялася.
Кидали під вантажівки – я усміхалася,
Я вижити одна проти ЇХ намагалася.
Мене не підтримували і не давали руку
Бо «Дєвушка страдаєт дурастю,Прайдєт»,
А я терпіла пекучу, вражаючу муку
Коли казали тіні «Наший князь ідьот»
Ніхто того князя не бачив із людей,
Тому що люди екстрасенсами не були.
Я стала заручницею замкнених дверей,
За якими «психопатична, певно» гули….
Я не зверталася увагу на ті всі перешкоди
Які траплялися на моєму тернистому шляху,
Сіра маса найчастіше - моральні уроди
Яким не відома глибина тваринного страху.
Один дзвінок розсіяв би мій вічний біль
І вилікував би гнійні від часу рани,
Але коли я помирала від виводив хміль
І голубили його блакитноокі нірвани.
Я вибачила його… А потім думу поміняла.
Він не вартий був ні вибачень моїх, ні мене.
Занадто з дурості дівочої сильно покохала
Диявола. Не відпускає оте створіння не земне.
Він кожен день в квартиру любить завітати
І витирає ноги об мою поетичну душу.
Шановні, я біснувата, ви можете привітати,
Що підкорятися коханню тепер мушу.
