І де ти взявся, бісова дротино,
Іржавий, м’ятий, наче буква „Г”?
Лежав би отамо собі під тином,
То ти забаг відзначитися, ге?
Якого чорта виліз на проїжджу,
Не міг собі качатися в багні?
Напевно знав, що я тут часто їжджу,
Лежав і мріяв трапитись мені?
А мо‘ уже з далеких юних років
(Ти був тоді лискучий та масний)
Підленька думка вар’ювала спокій,
Марудила твої гвіздячі сни.
Либонь, ще вперше здибавши машину,
Поклав собі звершити цей рекорд:
Уп’ястися жалом у теплу шину,
По шляпку увігнатися у корд!
Відчути ту солодку мить побіди,
Злетіти над буденністю у вись,
Забути недоладності та біди.
Удар, прокол і лиш голівка – блись!
Куди до тебе іншим тонкоспиним!
Всерівно, що від шістки до туза.
Їх доля – десь тримати штахетину,
Або, скажім, чийогось картуза.
І тільки ти сподобився на вчинок,
Рідня шурупу, приятель скобі,
Все цвяше плем’я згадувать причина,
Та ще й яка! І звідки це в тобі?
Чи ти не знав доста́ тепла і ласки?
Чи злий господар мо‘ тебе купив?
Чи до гарячої тебе рівняли праски?
Чи може ти того… вродивсь тупим?
І те тебе кусало та гнітило,
І ти пізнав знедоленість і лжу.
Тебе зігнуло, скорчило, скрутило,
Втопило в твані, вбрало у іржу.
І ти запікся лютою злобою,
Аж засичав – гепо́дібна змія;
І я зустрівся з отаким тобою...
Це ж треба, щоб зустрівся саме я!
Якби ж ти знав, негідний шмат заліза,
Іржавий черв, кого це ти спинив?!
Та я тебе на друззя би порізав!
Та я би у горні тебе спалив!
Але хіба тобі відкриєш душу,
Нікчемна швайко, писок у іржі!
Чи втямиш, дроте, що стояти мушу,
Бо залишив запаску в гаражі!
А я ж летів до любої на крилах,
Рожеві мрії марились рядком.
Вона мене, либонь, і досі, мила,
Чекає на узбіччі за ярком!
Нервово ходить, міряючи кроки,
Тривожно б’ється серденько мале.
Я умовляв її чотири роки!
Нарешті вмовив, виїхав… але…
Нащо мені твої душевні муки,
Чи те, що ти ізмалку був тупий?
Моя душа аж крається з розпуки
І капа кров. Ти хоч її? То пий!
Хоч захлинись, нікчемний гумоколе!
Либонь, то серце родич твій шкребе.
Вона ж мені не вибачить ніколи!
Хіба, як доказ, викладу тебе.
Усе марнота, щастя промінь вшився.
Від неї більше не діждусь вісток.
Була надія, та нема. Лишився
Лише кривий, як буква „Г”, гвіздок.
Вже досі я втішався би любов’ю,
А так сиджу, клепаю довгий вірш.
Знічев’я ще патякаю з тобою,
Іржавий цвяше, просто ні з ким більш…
Кінець збірки...
ID:
364129
Рубрика: Поезія, Гумореска
дата надходження: 14.09.2012 18:43:16
© дата внесення змiн: 14.09.2012 18:43:16
автор: Олексій Ганзенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Повеселили! 
