Щось невимовно потужне змушує таке робити. Ти викидаєш того, хто колись був «кимсь», а тепер ніби й не «ніхто» але вже не те. Мама б зараз сказала: «Катя-тофтологія».
Та все одно. Обертаючись пам’ять видає файли, що показують «та ви ж друзяки». Але дивлячись прямо перед носом, бачиш просто знайому тобі людину. І що це таке ти вже не розумієш. Та навіть і не хочеш вже розуміти.
Якось з центру ти відходиш на орбіту, а потім далі, й далі… Знати все про всіх не так вже й добре. Занадто швидко розкриваєш, кимсь гарно продуманий план. Від тебе позбуваються, а ти вже й не суперечиш. І одною то не залишаєшся. В такі ж то моменти думки приходять, що зміни то на краще. Що нове та краще витісняє «брак» та всю цю фальш. Але сумно за «браком». І Настя права, просто відвикати то важко.
Я на дальній орбіті «вашої компанії». Компанії, де мажорна «монополія» править свою гру, і де для мене вже немає ролей. До цього все стабільно йшло. Я розкрила ваш план задовго до його апогею. Пробачте, що не захотіла грузнути у вашому багні. Воно для вас солодке й приємне, а для мене огидне і несправжнє. Як те хімічне яблуко, що ззовні красиве, а в середині-нічого живого.
І пробачте, що навіть коли моя душа цвістиме від краси музики,я можу встати і сісти за інший стіл, до людей яких знаю всього декілька місяців. Просто тому, що вони не в багні, бо багна ще свого не мають.
Не очікувано для себе не опиняєшся сам, в той самий момент, коли вже готовий до цього. Чомусь ловлять під руки ті, хто з початку, самого того початку; хто, можливо не так часто, але по-справжньому щиро каже те «привіт», не проціджуючи його через зуби.
Вже звикла. До суцільних розчарувань і різних орбіт. Але вже не вперше ви, саме ви ловите за руки в той момент, коли вже можно було б відпустити. І мовчки ти їм дякуєш. У голові, серці, в середині… Дякуєш так щиро, як тільки можеш.
Вашого повернення я не бажаю. Ви псуєте все, до чого торкаєтеся. Краще залишайтеся під владою «монополії», грайте свої ролі, пишайтеся собою і цвітіть гниючи.
Розчарування стають буденністю. Можливо й так. Але розчарування стали частиною мене. Ваші плани ніколи не спрацьовують на рахунок мене. Намагайтеся розчавити й далі. Але в оди прекрасний момент ви додумаєтесь підняти свою ногу, а там і сліду мого не буде. Бо спіймати мене ніколи вам і не вдасться. Навіть той, кого вважала найближчим з друзів-розчарував. А куди ж без цього, адже буденність. Шкода, що ті хто був колись винятком буденності, стають черговим її прикладом.
