Ви мене не знаєте. Мене немає. Я – невидимка.
Сьогодні знову почав падати сніг. І дарма, що цей неприємний вітер змушує тепліше закутуватися в пальто. Мене все одно немає. Я всього лише короткий політ ворони. Чи то пак падіння відблиску.. (пір’їни).. Постав лише одного разу. І достатньо.
Ви також чули цю вранішню сирену. Вона сповіщала про те, що крамниці уже відкриті. А кава холоне.. Такого ранку не зробиш нормального фото. Вони виходять розмиті. Обличчя розмиті. Як і моє.. Крамниці уже відкриті.., крім однієї. Невеличке кафе сьогодні закрите. Сьогодні воно назавжди закрите. На його поріг повільно падає білий сніг.. Мій затишок розбитий.
Пекучі ляпаси не мають сенсу. Вони просто стечуть. У канаву, крізь решітку і туди, униз, в Лету, до забуття.. Я народився 29 лютого. І кожні 4 роки я з’являюсь. На коротку мить. Але я впевнений, що ви мене не знаєте.
Пронизливий гудок. Лайливе перехрестя. Я оглядаюсь догори. Я десь там. Як правило.. Але мені не дають полетіти. Та що там, мені навіть не дають подивитись. Це місце кишить істотами, які просто не можуть дати мені цього зробити. Кожен із них намертво прикріплений до товстої ворсяної нитки, за котрою він/вона/воно/вони! впевнено прямують з покірністю дресированих псів. Їм не дозволено відволікатись. Вони штовхають мене із дороги.
Ледь помітний сніг заліплює очі. Це він робить фото нечіткими. Кожен кристалик настирного снігу – це новий кусочок Тролевого дзеркала. Всі ви нові Каї. Всі ви з дитинства виродки.. Я ловлю у фокус дівчину, що проходить мимо. Її усмішка завмирає. Все інше розпливається і зникає. Цілісінький білий день. Чоловік у чорному трьома метрами позаду зникає теж. Його більше ніколи не буде у моєму світі, лише темна пляма. Це не жорстока правда фотокамери, це реальність.
Й ось так зникаю і я. За винятком хіба, що зник я давно уже. Кажуть сильний весняний вітер відносить душі в чарівну країну. Але я не знаю куди він відніс мене. Я не знаю де я зараз.. Заспокійливо лопотять на стовпі оголошення. Мирним скрипом кличе до себе кав’ярня. Я знову минаю її. Приємний аромат і негучна хороша музика могли б заповнити мою порожнечу, але вони не для мене. Для мене самотні провулки, зловісний гул і сніг.. Вічна тиша вічної бруківки.. Натомість я зазираю до невеличкої лавки годинникаря. Іноді я відчуваю приязнь до цього чоловіка. Іноді мені його шкода. Чимось він мені нагадує Робінзона Крузо. Скільки ж таких П’ятниць, як я, відвідують його щотижня.. Скільки ж п’ятниць було цього тижня. А він досі триває..
Я ніколи не ношу окулярів. Очі сльозяться. Нехай сльозяться. Разом зі сльозами виходять емоції. А отже ознаки життя. Я невидимка. Лише невидимка.
В дитинстві я боявся дощу. Мені від нього ставало сумно і ніяково. Я не лю-блю, коли люди плачуть. Можливо тому, що в мені надто мало води.. Я вступаю в калюжу. Туфлі промокають. Знову розбита ілюзія, вогка грязюка і жодного Чарокраю. На кожну калюжу варто би ставити ґрати. Так було би правдивіше.
З мого рота виривається пара. Вона надто біла і нетривка. Вона скидається на мою душу.. Я розтискаю пальці. Моя куля летить доверху. Їй байдуже на вітер. Вона вірить, що за хмарами існує сонце. З нею летить світ. Непомітно, дрібними крихтами з кожного будинку. Я б хотів стати часткою цього всього. Але я не можу, мені тут не місце. Я невидимка. Мені пора.
