Згасав вже день,тривала січа.
Судома кривила обличча.
Рука спочити не могла,
І смерть багату дань брала.
Латинцям сонце било в очі,
Та треба встояти до ночі
Ще не давалась перемога
Ні від кумирів ,ні від Бога.
Аттіла,ранений у січі,
Військами мудро керував.
Мечем у скрутах помагав.
Не раз заглянув смерті в вічі.
Та вже всміхалась йому доля.
Незламна полководця воля
Схиляла перевагу на свій бік,
Та день тягнувся наче рік.
Ще треба було дотиснути,
Зламати римлян дужий спротив,
Та вміло билися кагорти
І шаленіли візіготи.
Вже й ніч накрила поле бою,
Та боги приховали долю
І латинян і гунів,
І в душу закрадався сумнів.
Тоді Аттіла дав наказ
Між болотами відступати.
Кінноту вкупу всю зібрати,
На римлян вдарити ураз.
Латинці швидко наступали.
Пішців списами діставали.
І вже подяку слали Богу
За довгожданну перемогу.
Не сподівалися на лихо,
Та зайшли гуни ззаду тихо
Із засідки,на край болота
І налетіла лугарів кіннота.
Ті,що втікали,повернулись.
Латинці пізно схаменулись.
У пастці бились,як могли,
Та зрук вже падали орли.
І відчай їм додав ще сили,
Але зламалися ряди.
Не вирватись тепер з біди.
На них зусіх боків давили.
Не було змоги упізнати
Де тут свої,а де чужі.
Дійшла вже січа до межі
І нікуди було втікати.
Та поступово все стихало.
Латинців тисячі упало.
Ще де-не-де чинили спротив
І сотнями здавались готи.
Потрохи з бійки вибирались.
До стану русичів збирались.
Від втоми падали і засинали.
Зі сходом сонця,ледве встали.
Знов шикувались під горою.
Мечами били у щити-
Латинців кликали до бою,
Та нікому було відповісти.
І залунало навкруги:
-Аттілі слава! Русі слава!
Слов`янська єдність гору взяла.
Запам`ятаєм на віки!
