Навіщо дарувати квіти, а потім їх м’яти,
Навіщо так хотіти жити, а потім зав’янути.
Я і ти – історія буденна, не примітна,
Раніше так була мені потрібна, як повітря.
Вітряки колишуть під собою трави,
Відчай, кинь, мене ти знову в чорний траур
Віднайдеш собі ти кращу – так усі казали
Я неначе біг у хащі, а не в просторні зали.
Втекти від цього світу, втекти від цих думок,
Поринути у вітер, старатись, щоб не змок.
Засяяти, як свічка, проникнути в пісок,
А може просто кулею собі пошкодити висок?
Та ти не ідеальна, як і я, як всі,
Та іноді думки в голові: візьми таксі,
Поїдь до неї, у світло, із пітьми, та ні,
Навіть, якщо вона не скаже но, скаже сі.
Коли вже гарна усмішка замінить сіль,
Коли Ремарка книжка звільнить мій стіл.
Коли наповнена діжка вином не буде виною
У тім, що заливаю ним самотності своєї біль?
Іноді, часом, згадую те, як ми були разом,
З шостого класу і до кінця, до розбиття пазлу.
А скільки років від початку, тринадцять чи більше?
Залишилось писати лиш про ті часи вірші.
Співається чи не вдвічі більше, ніж написано тексту. Прекрасний запис, аранжування, наскільки я на цьому розуміюся. Вношу виправлення: просторі зали, а не просторні.
I-ney відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, на записі більше слів, бо там не лише мої слова, і не лише я виконую)
Вношу виправлення: просторі зали, а не просторні. 
дякую, на записі більше слів, бо там не лише мої слова, і не лише я виконую) 
Вашу творчісь треба перед сном слухати, дуже заспокоює, натхнення Вам 
