Історія - вторинна "чудь" марна,
відстій даремної й дармової роботи:
напнулась линва з рук - в глиби, як струна,
та не сягнуть основ потоплих лоту.
Грабую рій, свячу на свічку віск:
такі ж напнулись линви з рук - угору...
Ще од Небес чекаю мудру вість
когортам, що й не відали кагору.
Бджолиний труд заливши у опоки
тих сопілок, що зниділи на "дудки",
ще мню свою осяяти епоху.
Хриплю до Бога: "Тетеньки я! Тутки!"
Мені давно не вистача вже нот.
Вже лобом я у небокрай уперся.
Але ще гріє пам'ять про жінок...
точніш про жінку(!), яку спив уперше.
Тепер-то знаю, що і суть - сміття!
Тепер-то вірю лише в сумніви та болі.
Це "вільне плавання" - натхненний сенс буття?
Що ж, тоді: "Слава плаванню і волі!"
Олеже Миколайовичу, як людину я вас щиро поважаю, але стосовно творчості намагаюся бути об'єктивним. По-перше, бажаю Вам, щоб це була лише третина, а по-дуге, Ваші вірші дійсно вражають! Їхня складність виправдана глибиною. Наснаги Вам!
Олег Гончаренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тоді й тим більше, спасибі! Як там хоч справи твої?
Якось би нам зв'язатися? Воно і справа до тебе є стосовно твого майбутнього...
"Вже лобом я у небокрай уперся"... Олеже Миколайовичу, це чудовий рядок (як і вірш загалом). Дуже важко писати на ваші твори коментарі, оскільки хочеться просто все відклати, сісти й замислитись. Я знову вражений!
Олег Гончаренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі, Ваню! Не переоцінюй мене тільки, тому що "дойдя до половины, я оказался в сумречном лесу..."
