О, гіпсова людино! Ти праведна була
У ті часи неспокою і зламів,
Коли спліталися в\'єдино їх плоть і мла,
Та не лишали їхні леза шрамів..
Була й лишилась ти між них, мов білим снігом,
Закрита холодом невпинних снів,
Не скована єдина у покорі бігом,
Лише задовго час терпіння в тебе їв...
Тепер зосталась ти одна й всіма забута,
А гіпс твій плаче голосом уламків,
Прометеєм до скелі своєї прикута,
До тиші півзотлілих їхніх замків.
Тепер ти осипаєшся на них всіх пилом
Власної погорди і сарказму;
О, гіпсова людино! Ставай же їм кадилом,
Що розлетілось у моменти їх оргазму!!
