І
Суцільна сіра бетонна плита.
Навколо – фарбовані лиси.
Шмат неба.
Крижане сонце.
Ртутний стовпчик втратив свою актуальність.
«Цієї зими, як ніколи, всі чекали снігу. Але чому він рожевий? Чому не дивуються Інші? Певно, варто зняти окуляри. Проте, навіщо? Інші ж не бачать і кумедних гномиків, що струшують сніг з комірців тендітними долоньками.»
- А вам сніг якого кольору?
Маленька рожевоока Сніжинка, покружлявши перед очима, пурхнула на верхню вію. Зазирає привітно й беззахисно.
- Чому ти рожева?
- Це не правда, я біла… просто мила мала. Зараз навіть розтану від вашого збуреного з себе погляду. Ви ще не здатен побачити мого природного кольору.
РОЗПАЧ.
Суцільна сіра бетонна стіна.
- Що робитимеш?
Вгризається вагання.
- … ??? Житиму в Казці, а ти?
- Я? У вас на віях, можна? Допоки я там, допоти фарбовані лиси лишатимуться лисами.
ПОРОЖНЕЧА.
Суцільна сіра бетонна стеля.
Туди зась…
Втрата довіри.
- Як ти літаєш? У тебе ж немає крил! Чи ти віриш, що легша за повітря?
- Облиште мені недосказане…
ІІ
Крихітно створена наївність з жахом спостерегла, що вони не удвох.
З-під пухкого рожевого суцілля вже давно зацікавлено підслуховувала їхній діалог рожевощока Квітка.
- А ти як тут…?
- Я прямісінько з серця. Вірите?
- Доведеться. Не маю вибору.
Сліпучо-рожевий простір.
«Дивно!!! Чому ж не дивуються Інші? Рожевоокість Сніжинки і рожевощокість Квітки – ознаки того, що рожеве все… чи майже все…».
- Не думайте… Ви нині в Казці.
- А лиси справжні?
- Так, але за отим пагорбом, що на обрії… вони… вони… не лиси… А ви були там?
- Напевно, бо тут нікого не пригадаю.
- А я ні.
- Звідки ж знаєш про лисів?
- Прабабця розповідала…
- Вона теж була рожевоока?
- …вона загинула, так і не дочекавшись весни. А я вірю в сонце і в серце…
Мала стрепенулася: «Кому довіряю це?»
Раптом їй стало моторошно і нудно: «Жахливо змушувати себе бути Іншою з кимсь іншим, бути не-собою з черговою фальшивкою. Все так прагматично… Інша любов, Інша людина, Інша ти… вже не рожевоока… і сніг байдуже-буденно-білий… ».
СПУСТОШЕННЯ.
8.12.05р.
