Морфей приборкав моє ніжне серце,
Узяв за руку та повів з собою.
Стежками довгими крізь простір часу,
Де світ побачила,мов ясне скельце.
Нішіптував на вухо дивні речі.
Так лагідно,мов вітра подих.
І ніжно гладив по волоссю,
Тримаючи зворушливо за плечі.
Рукою вказував за синій обрій.
А там-немає навіть часу.
Так дивно,затишно і так спокійно,
Немов у казці-давній,добрій!
Я глянула на небо синє-синє.
Хмаринки лагідні,махнув крилами,
Накрили землю,підхпили хвилю
Та показали марево чарівно-дивне.
І я побачила в небесній далі,
Від краю в край на небосхилі.
Ті очі твої,що відкрили землю.
Твій погляд,неосяжно синій-синій...
Я відірвалась,розгорнула крила.
Лечу на них,затримуючи подих.
Мені так легко відчувати небо,
Що долетівши,я в очах себе втопила!...
