Коли слова тримаєш у собі,
Й твоя душа кричить, неначе звір,
Тоді зриваються усі замки,
Й вірші самі лягають на папір.
Тобі здається, наче ти чужа,
А вже за мить – учасниця життів.
Душа, немов натягнута струна
Між спалахами дивних почуттів.
То наче роздирає на шматки,
І створює ідилію прекрасну.
Ти бачиш квітів білі пелюстки,
А потім – даму, а на ній прикрасу.
Тебе чарує посмішка дитяча.
Ти бачиш тіні спалених лісів.
Ти уже втомлена і навіть вдячна.
Невже… невже тобі забракло слів?
Здається, все. І ти вже на межі.
А у вухах мелодія стихає.
Тобі знайомий такий стан душі,
Коли натхнення душу розриває?
очень знакомо...
