Найчистішій, найкращій, коханій,
Що я вигадав і поховав...
Тій, що майже забулась, останній,
Хто за мене / від мене страждав...
Ти так рано... Ти тихо... Ти вранці...
Я не встиг розлюбити, пробач...
Пам'ятаєш? Ми просто повстанці,
Ми загинемо. Тільки не плач...
Я іду по пожовклому полю,
По розпеченій, сірій землі.
Я шукаю якусь, в біса, долю...
Я іду... Всі похмурі і злі...
Поруч трупи, їх надто багато,
Поруч труни, крики і стон...
Поруч мати якогось солдата
Гірко плаче і дряпа бетон.
Я іду по піску того моря,
Де колись ти тонула, сама...
Що таке, та обридлива доля?
І навіщо, коли вже нема?
Вже немає ні сміху, ні правди,
Вже немає ні віри, ні снів,
Ні хоч подиху... Більше... Назавжди...
І мені вже не треба морів,
Ні когось, ні для когось, ні з кимось,
І ні дотиків навіть, ні слів...
Ми колись ще, можливо, наснимось
В одному із можливих часів...
Найчистішій, веселій і світлій,
Чиїм сміхом я тільки і жив...
Вільній, сильній і надто тендітній...
Тій, яку по цей день не простив...
ID:
947771
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 14.05.2022 21:44:16
© дата внесення змiн: 14.05.2022 21:44:16
автор: Аарон Краст
Вкажіть причину вашої скарги
|
