Не постукавши навіть, у душу ввійшов.
На защіпку її я тоді не закрила.
Тільки-тільки на серці розгладився шов,
Почали підійматися стомлені крила,
Думи тихо лягли, наче трави в покіс,
Жовте листя роки стали спішно вдягати,
І тут на тобі – все полетіло навкіс.
Сад душі взявся бруньки з гілок випускати.
Сонце очі звільнило з льодів і снігів,
В животі звили бусли гніздечко охоче.
Вийшли навшир чуття, мов річки з берегів.
І з душі проросло сотні квіток водночас.
Чудовий вірш! Хай все збудеться задумане! 
