Самотність ‒ це німота душі,
Скручена й струнка, немов кущі.
Оживає поступово,
Від обставин чи раптово.
Хтось її безтямно викликає,
Інший же відійти закликає.
Здається світлою, та насправді темна,
Мов кімната заґратована, тюремна.
Комусь самому навіть класно,
Незвично, вільно та контрастно.
Спочатку мить лине весело й цікаво.
Роби, що хочеш тужливо чи яскраво.
Ніхто не вказує, не дратує,
Не контролює та не лютує.
Але насправді цей стан кришить лиш тонку оману.
Життя сивіє сумно, ніби ранок від туману.
Один... Немає ні сім'ї, ні родичів, ні друзів.
І так боїшся втратити у пастку боягузів.
Замість кохання ‒ власна тінь.
Замість бажань ‒ пихата лінь.
Замість емоцій ‒ дурманний хміль.
Замість родини ‒ настирна цвіль.
Ні з ким ідеями, мріями, враженнями поділитись.
Нікому сльози гарячі розвіять, котрі будуть литись.
В душі так холодно, мряко й пусто,
Ніби в джунглях, моторошно й густо.
Там оселились біль, та відчай, які, як ремінь, сильно й міцно так стискають,
І тривога, та ненависть, які, мов пташку, на волю тебе не пускають.
Здається: ще краплина ‒ і все ‒ душа, як струна, порветься.
В когось ця ситуація, можливо, так роками треться.
Всі ці недоговірки, чвари та образи
Вклали камені несвідомої відрази.
Буває так, що рідні люди так далеко і водночас зовсім-зовсім близько,
Тільки варто розтопити лід нерозумінь, аби не було так грубо й слизько,
А натомість що ж ховаються, як в залізний панцир, у свої куточки.
У той час як гидкий, підлий та згубний розпач трощить серце на шматочки.
Близьким тупа, нахабна гордість заважає в єдність злитись.
Хтось на когось через звуки, вчинки, заздрість продовжить злитись.
І від глухої тиші так хочеться кричати,
А замість цього й далі тужно намагаєшся мовчати.
Не виказуєш справжні почуття,
Неначе, тю, байдужі всі ці відчуття.
Інколи самому треба пройти ці складні, важливі, перші кроки,
Аби розчепити назавжди ці примітивні, зайві, штучні блоки;
Хибні всі розвіяти обмеження
Та невиправдані застереження,
Каталізатором подій, реакцій та рішень стати,
Не відкидать на потім, бо «потім» може й не настати.
Буває так, що сам від себе утікаєш, і всіх навколо відпихаєш,
І, ніби ніжна квітка без веселкового дощу, тьмянієш, висихаєш,
Думаєш, що, ні, нікому не потрібний,
Нічого не вартий, ні на що не здібний.
Через негаразди та проблеми різко засмучуєшся
І, мов молюск, у свій чи нереальний світ закручуєшся.
Або живеш відповідно до детальної, накресленої інструкції.
І зі сторонніх тверджень кривиш свої висновки за методом дедукції*.
Але ж так і все життя може промайнути марно,
І навіть не помітиш, як у цьому світі гарно.
Краще насмілитись на щось, аніж боятись.
Краще діяти щоденно, аніж валятись.
Краще говорити, не мовчати,
І спокійно, й точно не кричати.
Краще сперечатися та йти до компромісу,
Аніж опускать на все свою жорстку завісу.
Самотність... Її легко пробудити, та не позбутись.
Вона ж тільки припрошує хитро наглухо забутись.
Але ж це твоя мить, сам вирішуєш, що і як робити:
Забарикадуватись нею чи стіну її пробити.
Самотність ‒ це не панацея від образ та болю,
Мов клітка, із якої важко вирватись на волю.
Вона не презентує ані ласки, ні тепла,
Лише в усі часи мільярдам душу пропекла.
* Дедукція (від лат. deductio ( виведення) ‒ метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень.
18.02.2016
ID:
843615
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 31.07.2019 12:17:25
© дата внесення змiн: 31.07.2019 12:17:25
автор: Оля Тимошенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
