Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
ми знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
одну лиш мить – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас любов -
одна на всі потреби,
у ній –
єдине Ціле: Я і Ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина?!
Ніхто не виганяв мене із раю.
Чому ж тоді
лишаюся одна?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною - Янголів чини,
що поіменно
кожного впізнають,
аби в тобі - ні смутку, ні вини...
І ти, і я,
кому жалітись будем,
що Всесвіт –
віддзеркалення душі?
Страшнішого таки немає суду,
над той,
що кожен сам собі звершив…
Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
ми знайомі цілу вічність,
Але чому -
безмовні і чужі?…
