Стільки болю від того, що білого мало і мало
світла
Це все від того, що кудрява темрява вже давно
всіх поглинула,
І навіть ту душу яка нещодавно жила, відчувала,
квітла
Своїми жахливими гострими пазурами
шматувала і на підлогу кидала.
Чорну душу від болю, на чорну підлогу не менш
чорного міста,
Але ж душа тримала в собі так багато
кольорового і незвичного,
Вона носила в собі задатки всякого: художника,
поета і піаніста
Усе було присутнє від простоти до розуму від
розпачу до ліричного.
Та зараз порожньо, бо темрява поглинула всіх і все:
дружбу кохання, щастя
І своїми металевими зубами безпощадно
відкушувала кожного дня ще по шматочку
живого.
І для того, щоб вона не з'їла всі спогади про
тебе, запишу слова твої на своє зап'ястя,
Може, ці чудні слова на чорному тілі набудуть
відтінку такого чарівного, білуватого.
Вони світитимуть щодуху даруючи знак тобі,
щоб знайшов мене будь-де і будь-коли,
Поспіши, мені холодно й страшно і букви
чомусь почали темнішати
Тільки не йди за темрявою, вона приведе до
шляху чужого з фальшивими ідолами,
І знай, якщо вона тебе забере я буду мучитись,
зникати, дрібнішати.
Тільки вдвох ми зможемо стати безмежно
сильними і незламними,
Ми врятуємо всіх, хто захоче, щоб їх рятували,
Пам'ятай нашу місію: оживити душі,
навіть якщо тіла будуть непритомними,
Хоч і залишиться не в наших силах зробити так,
щоб не коханих покохали.
