Він так тихо пішов, в яворових піснях вечорових,
У квітучих полях, із сонливих іще волошок,
Десь присіла душа у розмовах із Богом, казкових,
На поріг застелився, у смутку, легенький димок.
Сиротою на лузі стояти зосталась калина,
Її вітер обняв, щоб зігріти пекучу сльозу,
Догоріла в свічках і молитві остання вже днина,
Небо сипало з жалю, кидало шовкову грозу.
В ній лишилося слово поета, святе та величне,
Аби тіло спочило, де хвилі високі Дніпра,
Коло рідного сина... там слово ляга історичне,
Сич зомлів на горі, доторкаючи смутком добра.
Він так тихо пішов, в яворових піснях вечорових,
У квітучих полях, із сонливих іще волошок,
Десь присіла душа у розмовах із Богом, казкових,
На поріг застелився, у смутку, легенький димок.
