Гуляв по площі проповідник.
Йому зустрівся чоловік.
Стояв окремо, як самітник,
Не піднімаючи повік.
І проповідник зупинився,
Розмову тихо зав’язав.
Тут чоловік розговорився
І співрозмовнику сказав:
«Живу я праведно і чесно!
І з певністю скажу – в мені
Людина грішна вже померла!
І сплили місяці і дні
Від того часу, як безгрішно
У світі білому живу.
І сперечатись - безуспішно,
Моя безгрішність – наяву!»
Заінтригований, священик
До столу гостя запросив
І за розмовою нечемно
Води в обличчя йому влив.
І, як годиться, співрозмовник
Обурився і різко встав.
«Як можна! – гнівно він промовив, -
Від Вас такого не чекав!»
І проповідник усміхнувся
І розчаровано зітхнув:
«А як безгрішність? Чи забувся,
Як тільки воду я хлюпнув?»
«Бо не померла вдача грішна, -
Священик сумно знов зітхнув, -
Лиш знепритомніла, й так вийшло –
Стакан води її вернув».
В житті є не одна та склянка,
Що виявляє в нас гріхи…
Ото ж трудися до останку,
Поспішних рішень не роби!
Мудро, Наталочко. Ми як ті водії-початківці, про яких кажуть: до першого стовпа. А ми - до першої склянки... 
