Я хворію. Давно. Не менше 50-ти років. Ніхто про це навіть і не здогадується, бо зовні я звичайна людина. Донька, сестра, жінка, невістка, мама, бабуся і прабабуся — це всі мої статуси, які я отримала від долі. І дуже за це їй вдячна. Я хвора невиліковно і цим зовсім не переймаюся. Але іноді хвилююся, коли відчуваю ремісію хвороби. Безпорадність, непотрібність, нелогічність життя, байдужість тягнуться до мого серця і душі своїми щупальцями, холодними і цупкими. Ремісія може бути короткою, а іноді затягується і я чекаю загострення хвороби, як дива, як спасіння. Я не знаю з чого і як воно почнеться, з якоїсь несподіванної думки чи декількох слів, які прийдуть раптово і я почну їх нашіптувати, не помічаючи цього сама. І раптом я знову побачу те, що мить тому здавалося буденним і звичним, малозначущим і майже чорно-білим, зовсім по-іншому, яскравішим і чіткішим. Хвороба набиратиме силу, я забуду про всі буденні справи, візьму чистий аркуш паперу, майже списаний олівець і прошепочу:"Слава, Богу".
Я хворію. Віршами. Віршами,які дарує мені доля. І за це я їй щиро вдячна. Не всі знайомі чи рідні розуміють мене, бо з їхніх слів: в житті є багато речей головніших, чим твої віріші. Можливо й так, не головне, але так мені потрібне дійство, яке називають велично творчість. Для когось творчість - це чиста білизна, смачний борщ, не такий, як в сусідки,
вирощування квітів, садків чи городини. І це так і є, бо кожна справа потребує хисту, який є у кожної людини, тільки проявляється він по-різному. Правда, люди частенько про це навіть і не знають. І я вмію варити борщ, вирощувати квіти чи городину. Але писати вірші - це зовсім інше. Це - откровення душі і серця, яке потребує до себе особливої уваги, тому й хочеться ним поділитися з іншими, записати на папір чи просто запам'ятати. Вірші - це не тільки откровення, а потреба, яка як і хвороба, то загострюється, то перебуває в ремісії. Багато хто відверто мене запитує: "А навіщо воно тобі потрібне?". Вони й не знають, що я майже кожного дня так само запитую себе:" А воно тобі потрібне". Відповіді були різні, тільки слово "ні" я й пошепки боялася промовити. Це ж частинка мене самої, мого серця і душі. Тому і сумніви не покидають мене ніколи. Сумніви — це ще одна важлива складова моєї хвороби. Без них нічого не вийшло б, я не помічала б своїх огріхів і помилок, не прислуховувалася б до думок і порад моїх друзів, читачів чи слухачів.
Я хворію. Давно. І так хочеться, щоб ця хвороба перебувала до кінця моїх днів в стадії загострення. Мені так подобається малювати
віршами життя мого полотно.
Дуже оригінальне есе, присвячене і поезії, і жінці...
Не знаю, чи це просто збіг, що саме сьогодні і Музи Августи також написала про жінку і творчість, жінку і мистецтво..
Олю, Ви не тільки поет, а ще й хороший прозаїк!
Та, навіть ті, що не завжди нас розуміють, шукають, інколи, якоїсь розради, котра допомогла б їм знайти відповідь на хвилююче запитання саме у нас, тож хворіймо й надалі, на радість, на роздуми, на підтримку їншим!
Можу тільки підтвердити,що це-найкраща із усіх хвороб.Дуже знайомо,багато спільного.Лише термін хвороби в нас різний.Успіхів Вам,частіших загострень у вигляді нових віршів.
, і читаючи твій есей, роблю висновок - у нас тут *палата №6 
і ніякі ліки вже не допоможуть 
