Люблю понад усе, коли приходить квітень,
Проблем хоч маю не одну й не дві,
Але люблю, коли весняний, теплий вітер
Пливе ледь чутно по скуйовдженій траві.
У місті тяжче нам його відчути,
В кайданах тут асфальтових земля,
Все, що бентежить, вмить про це забути
Пораду цю шепоче далина.
Поїду десь, дерева при дорозі,
За обрієм аж губиться їх слід,
Їх шепіт проігнорувати я не в змозі,
Одвічний їхній шелест верховіть.
Незрозуміле щось порою мене кличе,
Напружений я сильно в цей момент,
В квітневі перші дні це так незвично,
Лід взимку сковував, немов цемент.
Та швидше згодом серце відкриваю
Стає солодше і спокійніше мені,
Нічим вже більше я не переймаюсь,
Лиш віддаюсь божественній весні.
Все метушливо роззираюся довкола,
Чекаю ще із вирію птахів,
Піду туди, де обрій розмовляє з полем,
І прислухається до кленів чи дубів.
Там, де вночі ледь-ледь нам світить Місяць, зорі,
Пшениця де достигне золота
Десь влітку... ну а зараз на просторі
Чорніє щойно зорана рілля.
Весна в житті надію нам вселяє,
Мовляв, не так в житті погано все,
Тож хай вона і далі всіх нас зігріває
І лиш тепло в серця постійно нам несе.
