Фасуємо любов
в профілактичних дозах
в своїх немов би
під наркозом —
життє-снах
в своїх за-сотні-й-тисячі-
-кілометрових дружбах
та що там —
в телефоно-скайпо-сім’ях
й шлюбах…
В які як Бог й пошле кого
у ці зпустелені
та розпусте-лєні
(бо без любови
та благословення
дарма, що може
й «закадилені в церквах»)
земні любовні ігри злі —
то чудо й щастя
щастя та біда...
біда…
біда…
Хоча по-справжньому біда —
коли хтось відбува...
ото біда...
Ну а приходить — щастя...
хоч на котромусь
місяці безсоння
у миті того божевілля
мо і подумаєш балда — біда
біда…
біда…
Коли вже тії біди підростуть
та вийдуть в люди
неначе наші із собой
забравши душі
тоді
чекаєм раю
і думаєм
коли вже й як прийде ота
від цього муки-світу
«рятівна»…
Та наступа «мент істини» —
оаза уже без болю
та самообману…
біда?
тим хто зостанеться
за прапрадревньою традицієй
мого народу —
то таки да,
біда...
У заурбанених оцих часо-пустелях
любов тобі, душі, що відбува
терапевтичні дози
вже міряє не у піпетках...
любов тоді вже — «як з відра»
і дев’ять
й сорок
й рік…
й щороку, дасть Бог, на Великдень...
09.12.2015
danke schoen 
