Кожного дня я маю ставати краще, ніж вчора.
Мені це, на жаль, зовсім-зовсім не вдається.
За вікном похмуро, йде дощ, я душевно хвора.
Я думаю, що ця реальність мені просто здається.
Одного чудового дня я бігла і впала зі сходинок.
Полетіла донизу швидше, ніж янголи із небес.
Звідтоді мене супроводжує ненормальність думок
І беззаперечна віра у відсутність добра і чудес.
Я хронічно не вірю в хороше. На очах – полотно
Кольору чорного, мов ніч чи Її Величність Смерть.
Усе, що відбувається зі мною, мов дешеве кіно
І поступово я звикла, що все летить шкереберть.
О, Боже Святий, Ти є чи Тебе нема? Певно, нема.
Я лицемірно посміхаюся і люди на це ведуться.
Мене весь час кличе у свої обійми холодна земля
І кайдани фізичні ось-ось на шматки розпадуться.
Нехай розпадаються! Можливо, за тим обрієм,
Мені вдасться бути щасливою, хоч на мить.
Усі люди здаватимуться янголами добрими
І душа моя щастям, на весь світ, зазвучить.
