Я ненавиджу чужі дотики..
Моя осінь прагне лиш спокою,
Політати ще трохи у невагомості.
Хай думають інші, що я без свідомості.
Хай ніхто не тривожить мою самотність,
Я назавжди відкину неволю і точність..
Я залишуся наче без одягу,
Заховаюсь у вічність, немовби під воду..
Там ніхто не побачить душевної нагості,
І ніхто не відважиться дихати з наглістю..
День потроху заглушує темряву..
Ніч. У обіймах із тінню й непевністю.
Лиш очікую дива - надходження місяця.
Зникнути легко. Ну, хто ж не боїться?
Зникнути важче все-таки, мабуть,
Ніж власні принципи завтра чи й нині зрадити.
Непросто відвертість додати до істини.
Брехнею тепер вже ніхто не наїсться..
Як кажуть, всі ситі по горло..
Набридає життя у стилі "лиш завтрашнім вчора".
Розібратись непросто, багато загадок.
Та щастя насправді ніхто вже не вкраде.
Це звичайнісінька ілюзорна пастка..
Може, хтось втрапить і здасться,
Віддасть власноруч улюблені мрії.
Тож як би не було, і в злому - надія.
Не все так погано, як кажуть сусіди.
Коли є потреба, то можна летіти.
Із страхом упасти потрібно прощатись.
Самому піднятись і див не чекати.
